Б. Мокроусов, М. Матусовський - Вологда (текст, акорди, пародія, історія створення пісні, слухати пісню онлайн у виконанні ВІА «Пісняри»)

Місто Вологда. Різьблений палісад будинку-музею купця Самаріна

Восени 1976 року в Москві, в Колонному залі Будинку Союзів, планувався ювілейний творчий вечір відомого поета-пісняра Михайла Матусовського. Природно, що без «Піснярів» такий захід обійтися не могло.

Нам видали збірник пісень різних композиторів на вірші Матусовського, щоб ми на свій розсуд вибрали три пісні для концерту. Переглядаючи цю збірку, я побачив в ньому пісню з таким рідним назвою - «Вологда».

Про існування цієї пісні я, як і всі жителі СРСР, до цього навіть не підозрював. Це вже потім я дізнався, що була вона написана незабаром після війни на музику Бориса Мокроусова для якогось спектаклю. Спектакль, видно, не став подією в театральному житті і швидко зійшов зі сцени, а пісню тут же забули все, навіть її автори.

Природно, я ніяк не міг упустити можливості прославити своє рідне місто. І, пробігши ноти очима, тут же запропонував керівнику «Піснярів» Володимиру Мулявіну зробити пісню «Вологда» для концерту.

Не скажу, що мене відразу послали. Спочатку ми пісню разок програли, а вже потім разом з нею мене і послали по короткому, але далекого адресою. Однак до концерту було ще кілька днів. І я здаватися не збирався.

Жили ми в готелі «Росія». Збірник пісень я взяв з собою в номер, просидів всю ніч і накидав на ноти свій перший варіант аранжування.

На ранок я прийшов на репетицію з цим варіантом і знову запропонував спробувати «Вологду-гду». На цей раз відразу посилати мене за тією ж адресою чомусь не стали. Але от коли я сказав, що в цій пісні потрібен ще й баян (який до цього «Пісняри» ніколи не використовували), тут-то на мене подивилися як на божевільного. Щоб в сучасному вокально-інструментальному ансамблі та на гармошці грати! .. Не можу написати слів, які товариші по ансамблю сказали в мою адресу. Але все-таки я вмовив хлопців спробувати озвучити мої каракулі, надряпані вночі.

У нас був портативний професійний магнітофон шведського виробництва. Він записував на плівку кілька доріжок, і можна було спочатку записати інструментальну музику, а потім зробити накладення вокалу.

Зробили пробний запис музики «Вологди». Прослухали. Мулявін мені каже: «Та ти цю пісню знав, а тепер приколюєшся, що вчора вперше почув». Я клявся і божився, що це не так, проте Мулявін не повірив, але запитав, кого я бачу в ролі соліста. Не роздумуючи, відповідаю: «Тільки Толю Кашепарова, це його пісня». Не знаю, чому вибрав саме його, але в розумі про себе я вже чув, як Толя її може заспівати.

Зрештою я все-таки зацікавив хлопців цією піснею. Але вони ще не уявляли, яку капость я приготував на наступний день ...

Про баян я більше не заїкався, щоб не зіпсувати досягнутого результату, але сам зателефонував одному товаришеві-москвичеві і домовився, щоб той притягнув до готелю свій баян. Потім нишком від усіх поговорив з Валерою Яшкін, який вже давно одужав і працював з нами. Валера, як і я, закінчив училище по класу баяна, тому, коли інструмент принесли в мій номер, ми почали удвох кумекати над аранжуванням. Накидали кілька варіантів, але зупинилися на одному. Він і по цю пору звучить у «Піснярів».

Головне було - переконати впертого і запального Володимира Мулявіна. Домовилися, що баян на репетицію як би випадково принесе Яшкін, який нібито схвалив мою ідею і пропонує свій варіант.

Треба було бачити фізіономії «Піснярів», коли Яшкін припер баян! Звичайно, ніхто не повірив, що це його ініціатива, але Мулявін, посміхнувшись і не сказавши худого слова, по-батьківськи сказав: «Ну-ну ... А от цікаво, де це Валерка в Москві баян знайшов?» Тут настав наша черга кроїти здивовані фізіономії. А оскільки нічого зрозумілого ми придумати не змогли, Мулявін розсміявся, але погодився вислухати наше твір.

Тут-то і настав мій зоряний час. Коли записали і прослухали, всі погодилися, що баян не тільки не зіпсував пісню, а й надав їй своєрідну і абсолютно незвичну для естради забарвлення.

Звичайно, більше за всіх був задоволений я: не києм, то палицею, але домігся свого! А ще ми прикинули, що концерт буде записуватися, і якщо пісня не сподобається, то її просто виріжуть.

Але виявилося, що трансляція буде пряма - і по телебаченню, і по радіо одночасно. Це-то і принесло пісні «Вологда» миттєвий всесоюзний успіх.

На концертах в Колонному залі була сувора традиція - ніколи номера там не виконуються повторно, «на біс». Публіка там була офіційна, перевірена, зайвого шуму не влаштовувала. Але на цей раз після першого виконання «Вологди» вибухнула така овація, що організатори концерту навіть розгубилися. Що робити? Народ аплодує, кричить «біс», зі сцени нас не відпускає. І все це неподобство - в прямому ефірі! Мікрофони не вимикаючи, телекамери не відключити ... Надійшла команда: «Співайте ще раз». Ми заспівали. А публіка не вгамовується!

Після концерту розчулений Михайло Матусовський розцілував і подякував Мулявіна за такий несподіваний подарунок. Мені, чесно сказати, було кілька прикро, ніби я тут ні при чому. Але Мулявін про мене Матусовському не сказав ні слова. І дійсно, не розповідати ж видатному поету, як посилав на три букви настирного Вологжанина разом з його божевільною ідеєю - заспівати під баян стару забуту пісню ...

Після цієї прямої трансляції з Колонного залу все і почалося. З усього Союзу на телебачення і радіо посипалися заявки, прохання, вимоги: радянський народ хотів слухати «Вологду-гду» практично безперервно. Пісня про російське місто стала своєрідною візитною карткою білоруського колективу! І з тих пір будь-концерт «Піснярів» без «Вологди» - не концерт ...

Пізніше я вже і сам був не радий, що відкопав цей шедевр. Тому що через однієї-єдиної пісні всі роки роботи в «Пісняри» мені доводилося тягати важкий концертний баян ...

джерело: Володимир Ніколаєв. Книга спогадів «Записки" пісняра "».
Як я став «хрещеним батьком» знаменитої пісні «Вологда»