Борис Акунін - Коханець смерті

Борис Акунін

коханець Смерті

Як Сенько вперше побачив Смерть

Спочатку-то її, звичайно, не так звали, а звичайно, як і годиться. Меланія там або, може, Агрипина. І прізвище теж була. Як же без прізвища? Це он у Жучки, що по двору бігає, прізвища немає, а у людини неодмінно повинна бути, на те він і чоловік.

Але коли Сенько Скорик її вперше побачив, прозваного у неї було вже нинішнє. Ніхто по-іншому про неї не говорив, імені-прізвища не пам'ятав.

А побачив він її так.

Сиділи з пацанами на лавці, перед дерюгінской Бакалейко. Курили тютюн, ляси точили.

Раптом під'їжджає удар: шини дуті, спиці в золотий колір фарбовані, верх жовтої шкіри. І виходить з нього дівка, яких Сенько ніколи ще не бачив, навіть на Кузнецькому мосту, навіть на Красній площі в престольне свято. Ні, не дівка, а дівчина або, правильніше сказати, діва. Чорні коси на голові вінцем покладені, на плечах шовковий багатобарвний хустку, і плаття теж шовкове, переливчасте, але справа не в хустці і не в плаття. Дуже вже у ній особа було таке ... навіть не скажеш, яке. Подивишся - і обомлеешь. Ну, Сенько і обімлів.

- Це що за фря? - запитав і, щоб увазі не подати, сплюнув через зціплені зуби в бік (далі всіх так цикнуть міг, на цілу сажень - рот-то з щербиною, зручно).

Проха у відповідь: мовляв, відразу видно, що ти, Скорик, у нас недавно. (Сенько і правда на Хітровке тоді ще тільки приживався, тижнів зо два як з Сухаревка драла дав). Сам ти, каже, фря. Це ж Смерть!

Сенько відразу не зрозумів, до чого тут смерть. Подумав, у прох приказка така - мовляв, смерть до чого хороша.

І то - хороша була, не відірвешся. Лоб високий, чистий. Брови коромисліцамі, шкіра біла, губи червоні, а очі - ух, що за очі. Сенько такі бачив на Кінної площі, у коней Туркестанської породи: великі, вологі і при цьому ніби вогниками світяться. Тільки у дівчини-діви, що з шарабана вийшла, очі ще краще були, ніж у тих коней.

Дивиться Сенька на чудесних особу, очима кліпає, а Міхейко Філін тютюнову крихту з губи змахнув і ліктем в бік: ти, каже, Скорик, пялься та міру знай. А то тобі Князь юшки обріже і жерти змусить, як тоді баришника Волоколамського змусив. Теж Смерть йому сподобалася, баришник-то. Ось і допялілся.

І знову Сенько про "смерть» не слобастіл - дуже вже зжерли вухами зацікавився.

- І чого цей баришник, зжер? - здивувався він. - Я б нізащо не став.

Проха пива з горлечка сьорбнув. Став би, каже. Якщо б Князь тебе по-доброму попросив, по-ввічливому, став би як миленький і ще спасибочки сказав, оченно смачно. Баришник одне вухо щось пожував-пожував, проковтнути не може, а Князь йому вже другий відрубав і суне. І, щоб квапити, пером в черево поколює. Після у волоколамца башка вся загноїлась, розпухла. Повиті кілька днів, та й здох, так і не доїхав до свого Волоколамска. Во как у нас на Хітровке-то. Ти, Скорик, мотай на вус.

Про Князя Сенько, само собою, чув, хоч і терся на Хітровке недовгий час. Про Князя хто ж не чув? Найризикованіший на всю Москву нальотчик. На ринках про нього говорять, в газетах пишуть. Пси на нього полюють, та тільки кігті у них короткі. Хитровка, вона свого не видасть - знає, що з видавальщікамі буває.

А вухо своє жерти я все одно б не став, подумав Сенько. Краще вже на ніж.

- Вона чого, Князєва маруха, чи що? - запитав він про дивну дівчину - так, з цікавості. Вирішив про себе, що витріщатися на неї більше не буде, боляче потрібно. Та й не на кого було, вона вже в крамницю увійшла.

"Фто чи", передражнив Проха (через вибитого зуба у Сенька не всі слова як треба вимовляти). Сам ти, каже, маруха.

На Сухаревка хто пацана марухи обзивав - за таке відразу заметіль без пощади, і Сенько прицілився було вмазати прох в кістляву харю, але передумав. По-перше, може, у них тут на Хітровке інші звичаї і сказано було не в образу. По-друге, Проха - парніще здоровенний, тут ще подивитися, хто кого побив. А по-третє, дуже вже хотілося про дівчину цю послухати.

Ну Проха поламався трошки і розповів.

Жила вона, як годиться, біля батька-матері, не те в Доброї Слободі, не те на Разгуляї, коротше, десь в тій стороні. Дівка зросла видна, солодка, від женихів відбою не було. Ну і засватали її, як в вік увійшла. Їхали вони вінчатися до церкви, вона і наречений її. Раптом два кобеля чорних, агромадний, прямо перед саньми через дорогу - шусть. Якщо б тоді здогадатися, та молитву прочитати, дивись, по-іншому б склалося. Або хоч би хрестом себе осяяти. Тільки ніхто не здогадався або, може, не встигли. Коні псів чорних налякалися, понесли, і на повороті шубовсь з бережка в Яузу. Нареченого на смерть розчавило, кучер потоп, а дівці нічого, ні царапки.

Гаразд, всяко буває. Повезли його ховати, хлопця цього. Вона, наречена, поруч з труною йшла. Побивалася жах як - дуже, кажуть, його любила. А як стали через міст переїжджати, навпаки того самого місця, де все сталося, вона раптом як крикне - прощай, мовляв, народ християнський - так через огорожу, та з моста головою вниз. Напередодні приморожувало, на річці лід грубезний, так що по всьому слід їй собі голову вщент розбити або шию переламати. Але вийшло по-іншому. Потрапила вона прямо в ополонку, зверху льодком трохи зарослу і сніжком припорошені. Пішла під воду з головкою, і немає її.

Ну, всі думають, потоплений. Бігають, руками махають. А її, утопленицю-то, під льодом сажнів з півста проволокли, та з ополонки, де баби білизна прали, викинуло.

Підчепили її багром або чим там, витягли. Вона на вигляд мертва була, біла вся, але полежала, відігрілися і знову хоч би що їй. Жівёхонькая.

За таку котячу живучість прозвали її Жива, а інші називали Безсмертної, але це ще не остаточне її прізвисько було. Потім змінилося.

Минає рік або, може, півтора, батьки її давай знову заміж видавати. Дівка-то дужче розцвіла. Посватався купчина один, немолодий, але сильно багатий. Їй-то, Живий, все одно було, за Купчино так за Купчино. Хто її тоді знав, кажуть, що нудьгувала вона дуже про нареченого своєму - про те, першому, що розбився.

І що ж? Новий наречений за день до весілля, в церкви, на ранковій, як захріпев, руками заполощет - і брик набік. Ногою посмикав, губами потьопала, і зі святими упокій. Шляк його прихопив.

Після цього випадку заміж вона ходити більше не стала, а незабаром втекла з рідного дому з паном одним, з військових. Стала у нього в будинку жити, на Арбаті. І зовсім краля стала: одягалася по-панському, до батька-матері приїжджала в лакової колясці, з мереживним парасолькою. Офіцер дарма що одружитися з нею не міг, благословення від батька йому на це не було, а душі в ній не чув, шалено її обожнював.

Але тільки і третього вона згубила. Був він, пан цей, міцний собою молодець, кров з молоком, а як пожив з нею скільки-то, раптом почав чахнути. Блідий став, кволий, ноги його не тримають. Доктора з ним билися-билися. І на води його, і в закордону, та все даремно. Говорили, рак в ньому якийсь завівся і клешнями своїми всю внутрішню йому роздер.

Ну а як вона офіцера свого поховала, тут вже до всіх, навіть до самих недоумних дійшло: негаразд з дівкою. Тоді-то прізвисько їй і змінили.

Назад в слободу їй ходу не було, та й не хотіла вона. Життя у ній пішла зовсім інша. Звичайний народ її цурався. Вона повз йде - хрестяться, та через плече плюють. А клеїлися до неї відомо хто - фартові хлопці, відчайдушні, кому і смерть дарма. Адже вона, як з пана того сік весь висмоктала, он яка стала, сам бачив. Можна сказати, перша на всю Москву красуня.

Так далі і пішло. Кольша Штир (забіроха був знаменитий, на Міщанах промишляв) з нею місяці два погуляв - свої ж хлопці його на ножі поставили, слам не поділили.

Потім Яшка Костромської був, конокрад. Чистокровних рисаків прямо зі стаєнь відводив, циганам продавав за величезні деньжищи. Інший раз в кишенях по кілька тисяч носив. Нічого для неї не шкодував, прямо в золоті купав. Застрелили Яшка пси лягаві, півроку тому.

Тепер ось Князь з нею. Місяців зо три вже. Ото ж бо він і куражиться, то-то і біснується. Раніше був злодій як злодій, а нині йому людини закінчити, що муху розчавити. Все тому що зі Смертю зв'язався і розуміє: недовго йому тепер землю топтати. Приказка є: покликав смерть в гості, будеш на цвинтарі. Прізвисько - воно неспроста дається, та ще таке.

- Що за прізвисько-то? - не витримав Сенько, який слухав розповідь з роззявленим ротом. - Ти, Проха, так і не сказав.

Проха на нього вилупився, кісточками себе по лобі постукав. Ну ти, каже, сирої-непропечений. І чого тебе тільки Скориком кличуть? Я ж тобі, каже, дуже довго тлумачу. Смерть - ось яке у ній прізвисько. Всі її так звуть. Вона нічого, звикла, відгукується.

Як Сенька став хітрованцем

Це Проха думав, що у Сенька кличка така - Скорик. Пацан спритний, очима на всі боки стріляє і на відповідь спритний, за словом в кишеню не полізе, тому й прозвали. А насправді у Сенька прізвисько від прізвища взялося. Так батька іменували: Скоріков Трифон Степанович. А як тепер називають, одному Богу відомо. Може, він тепер і не Трифон Степанич зовсім, а який-небудь ангел Тріфаном. Хоча папаша в ангели навряд чи потрапив - все ж таки випивав сильно, хоч і добрий був чоловік. А ось мамка, та обов'язково десь неподалік від Світлого Престолу знаходиться.

Кінець ознайомчого уривка

СПОДОБАЛАСЯ КНИГА?