Дипломатичний марафон президента Росії: Азербайджан, Вірменія, Іран і Туреччина

Тиждень, що минає в геополітичному календарі Південного Кавказу може запам'ятатися надовго, Зроблений президентом Путіним небувалий дипломатичний марафон вражає. Господар Кремля з 8 по 10 серпня провів переговори з президентами Азербайджану, Вірменії, Ірану та Туреччини. Москва підтверджує свої наміри стати лідером регіональної інтеграції. Від безпрецедентної дипломатичної активності російського лідера чекали багато чого, може бути, навіть і неможливого, але сенсацій не відбулося.

США, втрачаючи домінування, готове відповісти революцією в Вірменії

Почнемо з того, що продемонстрована країнами Південного Кавказу схильність до розширення співробітництва з Росією послаблює позиції США. Стратегія Вашингтона на Південному Кавказі в останні роки вибудовується з метою нашкодити Росії і Ірану, при цьому зі свого боку американська адміністрація нічого натомість не пропонує. Американці не можуть задовольнити нагальні запити кавказьких держав, підміняючи реальні дії дипломатичної риторикою, переважно, як зазвичай, з явною антиросійської спрямованістю.

В Америці розчарувалася навіть Грузія, яка перебуває під політичною захистом НАТО і США, але так і не стала повноцінним партнером Євро-Атлантичного альянсу. Грузію не приймають в НАТО, однак військові зв'язки з Тбілісі зберігають, залишаючи можливості для стримування Росії. У планах США будівництво військово-морської бази для кораблів країн НАТО в акваторії порту Поті. Однак цей задум, скоріше, залишиться на папері, членів НАТО, які бажають вкладати в цей американський проект, поки не знайшлося. У Брюсселі резонно вважають, що для стримування Москви в Чорному морі досить і можливостей турецької військово-морської інфраструктури. Простіше зберігати в орбіті Північноатлантичного впливу Туреччини, ніж затівати дорогі ініціативи з будівництва нових баз в Грузії і в Україні.

Схожа позиція у США і НАТО щодо Азербайджану. За логікою американської дипломатії досить підтримувати турецько-азербайджанський союз, щоб Анкара могла надавати потрібну Заходу вплив на Баку. Вашингтон явно звузив свій інтерес до Азербайджану, що, втім, цілком відповідає загальному курсу адміністрації президента Обами, яка захопилася ізоляціонізмом і намагається залишатися осторонь від вирішення ряду конфліктів і проблем без участі США. Карабахський конфлікт в цьому не є винятком.

Що стосується Вірменії, то тут США навпаки активізувалися, в ці дні з'явилися повідомлення, що Вашингтон готує в цій країні кольорову революцію. Допускається, що американські спецслужби прагнуть повалити уряд Сержа Саргсяна, щоб зменшити вплив Росії на Південному Кавказі. Зрозуміло, що за різкої дестабілізацією обстановки в Вірменії неминуче послідує ескалація напруженості у відносинах між Єреваном і Баку, бо найбільша небезпека для вірменського керівництва виходить від правих екстремістів і націоналістів, що рвуться до влади.

Президент Росії провів зустріч зі своїм вірменським колегою Сержем Саргсяном 10 серпня. З боку Кремля було б невірним не проінформував вірменського президента про результати бесіди Путіна з главою Азербайджану по карабахського врегулювання в Баку. Нагадаємо, що Вірменія в даний час є ключовим союзником Росії в регіоні, там розташована російська військова база Росії. Крім того, обидві країни є членами Євразійського економічного союзу і Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ).

США не випадково намагаються розіграти вірменську карту в протистоянні з Росією, збиток від кольорової революції в Вірменії для регіональної безпеки може бути величезним. Цим стурбовані не тільки Москва і Тегеран, Туреччина також побоюється дестабілізації внутрішньої ситуації в Вірменії. У цьому позиції президентів Путіна і Ердогана, хоч і з різних мотивів, але сходяться.

За Сирії крига скресла

Свій перший закордонний візит після невдалої спроби перевороту в Туреччині Тайіп Ердоган зробив в Росію. Такий вибір турецького президента, який 9 серпня провів в Санкт-Петербурзі переговори з Володимиром Путіним, дав привід говорити про переваги Ердогана на користь розвороту від США і Євросоюзу в бік Москви. Для потрапила в ізоляцію від Заходу Росії це стало б дуже до речі, внести розкол в ряди політичних опонентів Кремлю не завадило б. Є й інші причини російської зацікавленості у відновленні відносин з Туреччиною, і навіть в принципово новому стратегічному зміст співпраці з Анкарою.

Якщо дивитися під геополітичним кутом, то в першу чергу хотілося б домогтися від Туреччини відмови від непримиренної позиції на сирійському напрямі. Тут Анкара виступає за відсторонення президента Асада, надає військову підтримку його супротивникам, виступає проти військової присутності в Сирії Росії і Ірану. За підсумками переговорів з Путіним турецький президент, скоріше, кардинально від цих постулатів у своїй сирійської політиці, навряд чи, відійшов. Щонайменше, ніяких свідчень, Путін і Ердоган подолали наявні між ними фундаментальні розбіжності, немає. Проте, лід все-таки скресла.

Росія і Туреччина створили тристоронній механізм з представників розвідки, військових і дипломатичних представників з кожного боку. Переговори вже почалися, російські військові на переговорах з колегами з Анкари зажадали закрити турецько-сирійський кордон. Росія готова надавати турецькій стороні супутникові знімки місць, через які проходить трафік зброї і бойовиків. Генеральні штаби Росії і Туреччини встановили «пряму лінію» для запобігання авіаційних інцидентів. Це, звичайно, не дає приводу говорити, що не залишилося розбіжностей, проте і не помічати турецьку готовність до діалогу теж не варто. Потрібно спробувати розвинути і поглибити взаємодію з Туреччиною по Сирії, переговори президентів в Санкт-Петербурзі для цього створює базис. Інший її плюс можна побачити і в своєчасності ініціативи Путіна піти на зустріч з Ердоганом, Росії на сирійському треку пора переходити на підвищену швидкість.

Поки США, вірніше, адміністрація президента Обами відмовляється безпосередньо воювати з армією Асада. Однак така позиція Вашингтона довго не збережеться, з приходом в Білий дім нового господаря або господині США цілком ймовірно відмовляться від нерішучості Обами і перейдуть до більш активного військовому участі в громадянській війні в Сирії. Наприклад, кандидат від Демократичної партії Хілларі Клінтон каже про нарощування військового втручання, в тому числі, про створення безпольотної зони. Умови для ведення бойових дій російської авіаційної угруповання можуть стати більш обмеженими, а загальний вплив на процеси сирійського врегулювання може і знизитися. Вирішити розбіжності з Туреччиною до настання такого моменту життєво необхідно найближчим часом.

Відзначимо, що до активної роботи Москви з Анкарою по сирійській проблематики підключена іранська дипломатія. Міністр закордонних справ Заріф відправився до Туреччини, в тому числі і для зустрічі з президентом Ердоганом. Напередодні він розмовляв по телефону з російським колегою Лавровим, що вказує на тісний контакт Росії і Ірану в залученні Туреччини на свою сторону. Якщо вийде, то це може стати головним дипломатичною подією 2016 року.

Зустріч в Баку реанімувала «Північ-Південь», але чи готовий до цього Іран

У Баку, де 9 серпня зустрічами з президентами Азербайджану та Ірану стартував дипломатичний марафон Путіна, відсутність Туреччини було не просто помітним, але і значно звузило порядку проведеного тристороннього саміту. Це можна вважати ще одним аргументом на користь налагодження тісної співпраці з Анкарою.

Без Туреччини обговорювали регіональну безпеку, енергетику і транспорт, двосторонні відносини. У прийнятій за підсумками саміту Декларації президентів перераховані і інші напрями співпраці, з практичних рішень можна відзначити згоду трьох сторін на створення робочих груп з окремих напрямків співпраці. Однак найбільший інтерес ЗМІ проявили до реанімації президентами транспортного коридору «Північ - Південь». Санкції щодо Ірану скасовані, прийшов час шукати нові шляхи співпраці.

Почати вирішили з добудови залізниці від іранського Решта до азербайджанської Астара, де передбачається будівництво вантажного терміналу на кордоні Ірану та Азербайджану. РЖД і Росію для участі в цьому проекті поки не запросили навіть для консультацій з приводу потенційних вантажопотоків, не кажучи вже про інвестиційний участі, повідомив міністр транспорту Росії М. Соколов. Однак і без російських капіталів гроші на добудову сталевої магістралі знайшлися.

Будівництво ділянки залізниці в Ірані, необхідного для приєднання цієї країни до північної системі обійдеться, за оцінкою глави Іранської компанії з будівництва та розвитку транспортної інфраструктури Алі Нурзада, обійдеться в 1,1 млрд. Доларів. За його словами, державний Міжнародний банк Азербайджану виділить 500 млн. Доларів, що залишилася частка у витратах буде фінансуватися іранською стороною. Так як, залізничні системи Росії і Азербайджану вже з'єднані між собою, то російським шляховикам залишається чекати відкриття цієї ділянки.

На першому етапі по коридору планується щорічно транспортувати 5 млн. Тонн вантажів, а в подальшому - більше 10 млн. Тонн. Помічник російського президента Юрій Ушаков заявив, що у транспортного коридору «Північ - Південь» будуть певні переваги перед існуючими маршрутами, включаючи і той, що проходить через Суец. Як скоро вийде відняти частину вантажоперевезень у Суецького каналу?

Відповіді на це питання слід чекати від іранських транспортників. Справа в тому, що проблема не стільки в приєднанні іранської залізниці до азербайджанської, а через неї і до російської системи, а в готовності Ірану привести свої внутрішні магістралі в стан, що задовольняє цим обсягами намічаються перевезень. У 2015 році Казахстан добудував через Туркменію свою залізницю, що з'єднала Центральну Азію з північним сходом Ірану. Ефективність цього проекту виявилася вкрай низькою, вантажопотік зріс незначно, зерновий термінал на іранській території так і не запрацював, обробка вантажів займає багато часу і ін. Залізниця побудована, а Казахстан, як і раніше, в основному торгує з Іраном через морські порти Каспію або возить вантажі автомобілями.

Ні віддачі від цієї гілки і в доставці вантажів з Центральної Азії з іранські південні порти в Перській затоці. Виявилося, що залізниці Ірану не підготовлені для перевезення контейнерів, мають лише один шлях (80%) і практично не електрифіковані. Та й загальна протяжність іранських залізниць не вражає, всього 8 тисяч км. З слабо розвиненим логістичним обслуговуванням. Без вирішення цих проблем розраховувати на міжнародне транзитне використання іранських залізниць немає сенсу, а для їх невідкладного вирішення доведеться інвестувати як мінімум 20 млрд. Доларів. Чи є ці кошти у виснаженої санкціями іранської економіки?

******

Путін - не чарівник, здатний в одну мить приміряти Вірменію і Азербайджан , Або схилити до рукостискання Туреччину та Іран на сирійському полі бою. Проте, Москві вдалося надати нові імпульси відносинам домінуючих в регіоні гравців, нехай і заочно, як у випадку з Баку і Єреваном, або Анкарою і Тегераном. До формального союзу Росії, Азербайджану, Ірану та Туреччини, правда, ще далеко, проте заперечувати те, що переговори в Баку, Петербурзі та Москві позначили активність російської політики на Південному Кавказі, навряд чи, є підстави. Дипломатичний марафон Росії по цьому маршруту триває.