Іврит, ідиш і ладіно. Історія єврейських мов

Коли мова заходить про мову євреїв, все відразу ж згадують іврит. Насправді євреї дали світові ще 2 мови: ідиш та ладіно.

У чому їх схожість і відмінності?

Іврит, мова євреїв, існуючий вже понад три тисячі років; найдавніші піддаються датування літературні пам'ятники івриту, збережені біблійною традицією, відносяться до 12 ст. або 13 в. до н. е. (Наприклад. Пісня Дебори, Суд. 5: 2-31), перший напис - імовірно до 10 в. до н. е.

Іврит - мова семітського походження. До семітських мов, крім івриту, належать також арамейська, арабська, аккадський (ассиро-вавилонський), ефіопські і деякі інші мови Передньої Азії. Особливо близькі до івриту фінікійський і угарітський мови, що належать разом з ним до ханаанської гілки семітської групи мов.

Багато в чому через те, що іврит належить до семітської групи мов, євреїв помилково і віднесли до семітських народів. Звідси і пішов антисемітизм; самі євреї - представники хасидських народів.

Історія івриту налічує шість періодів:

- біблійний (до II століття до н. Е.) - на ньому написані книги Старого Завіту (івр. Ха-Сфара або ТаНаХ);

- послебиблейские - сувої Мертвого моря (Кумранські рукописи), Мишна і Тосефта (простежується вплив арамейської та грецької мов);

- талмудичний (Масоретськом) - тривав з III по VII століття, коли іврит перестав бути мовою повсякденного спілкування, але зберігся як мову писемності та релігії. Пам'ятники цього періоду - деякі частини вавилонського і Єрусалимського Талмуда;

- середньовічний (до XVIII століття) - різноманітна релігійна література, праці з кабали, наукові та юридичні трактати, світська поезія. Протягом цього періоду складається традиційне вимова різних єврейських громад: ашкеназской, сефардской, єменської, багдадській і ін .;

- епоха Хаскали (івр. «Просвіта», культурно-просвітницьке єврейське рух XVIII-XIX ст.ст.) - іврит стає мовою високої літератури, збагачується неологізмами;

- сучасний - з кінця XIX століття до цього дня. Відродження івриту як розмовної мови.

Коротко про особливості івритського алфавіту. Для письма в цій мові застосовується єврейський алфавіт (івр. «Алеф-бет») в варіанті квадратного шрифту, що складається з 22 приголосних букв. П'ять букв мають додаткове накреслення для кінцевих літер у слові. Чотири приголосних букви в сучасному івриті використовуються для запису голосних (ці літери називаються «матері читання»).

Повна запис класних можлива за допомогою огласовок (івр. «Некудот») - придуманої в Масоретськом період системи точок і рисок, що стоять поруч з приголосної буквою. Крім того, єврейські букви можуть застосовуватися для числової записи, так як кожна буква має числове відповідність (гематрія).

Лист здійснюється справа наліво, відсутня властива європейським мовам різниця між великими та малими літерами. При листі літери, як правило, не з'єднуються між собою.

В кінці XIX століття почався процес відродження івриту, на той час давно став мертвим (так називаються мови, які не використовуються для повсякденного спілкування і не є для кого-небудь рідними). Іврит - це єдиний приклад того, що мертву мову можна зробити живим! Значна роль у відродженні івриту належить Еліезер Бен-Йехуді (він же Лейзер-Іцхок Перельман). Сім'я Бен-Йехуди стала першою іврітоговорящей сім'єю в Палестині, а старший син Еліезера - Бен-Ціон (пізніше прийняв ім'я Ітамар Бен-Аві) став першою дитиною, для якого іврит став рідною мовою.

Нормою вимови сучасної івриту стало вимова євреїв-сефардів. У 80-х роках XIX століття іврит стала мовою викладання в школі Альянсу (Єрусалим). У 1884 році Бен-Єгуда заснував газету «Ха-Цві» (рос. Газель; Ерец Ха-Цві - Країна Газелей - одне з древніх поетичних назв Ізраїлю). Йому ж належить заслуга заснування Комітету івриту, який став в 1920 році Академією івриту, а також створення «Повного словника стародавнього і сучасного івриту». Завдяки діяльності Бен-Йехуди і таких, як він, на івриті говорять сьогодні приблизно 8 мільйонів чоловік.

Ідиш (від jüdisch, «єврейський») - мова європейських євреїв-ашкеназі, історично відноситься до средненемецкого діалектам верхньонімецька підгрупи західнонімецької групи німецької гілки індоєвропейських мов. Ідиш з'явився в верхів'ях Рейну між X і XIV століттями, в нього увійшов великий масив слів з староєврейського і арамейської мов, а пізніше - з мов романських і слов'янських.

Ідиш має своєрідну граматику, в межах якої німецький корінь комбінується з елементами інших мов. У німецьку звукову систему мови також були привнесені слов'янські елементи - наприклад, шиплячі слов'янські приголосні.

До Другої Світової на ідиш спілкувалися 11 мільйонів євреїв. Сьогодні точне число носіїв мови невідомо. Дані переписів кінця XX - початку XXI дозволяють стверджувати, що найбільше число мовців на ідиш євреїв проживають в Ізраїлі (понад 200 тисяч осіб), США (близько 180 тисяч), Росії (понад 30 тисяч), Канаді (понад 17 тисяч) і Молдавії ( близько 17 тисяч осіб). Всього за різними даними на планеті живуть від 500 тисяч до 2 мільйонів чоловік, які говорять на ідиш.

Ідиш має західне і східне наріччя, в межах яких розрізняють велику кількість діалектів. У середовищі хасидів США виник загальний діалект на основі трансільванського варіанту ідиш, в СРСР в якостей нормативного мови ідиш розглядався варіант з фонетикою білорусько-литовського (північного) і граматикою українського (південно-східного) діалекту. У 20-х роках минулого століття ідиш був одним з чотирьох державних мов Білоруської РСР.

У мові ідиш, як і в івриті, використовується квадратний давньоєврейську алфавіт. Збігається і направлення листа.

Про те, яку долю переживав ідиш, звернемося до статті "Ізраїль, говорить на ідиш" автора О. Локшина:

"Європейські євреї говорили на ідиш понад тисячу років. На початку XX століття література, створена на цій мові, представлялася ряду єврейських теоретиків якоїсь« територією »для народу, який не мав батьківщини. З'явилося таке поняття, як ідішланд - особливе єврейське батьківщину. Вперше цей термін ввів ідішіст і громадський діяч Хаїм Жітловскій, писав, що духовно-національний будинок - це те місце, де «є наш народний мову і де кожен подих і кожне слово допомагають підтримувати національне існування нашого народу».

Однак в Палестині євреї, чиєю «батьківщиною» до тих пір був текст, створювали фізичний будинок, який ідентифікувався з одним з мов. Таким чином, частина видавалася за ціле. Вибір івриту як національної мови cтал безпосереднім результатом вибіркового підходу раннесіоністскіх ідеологів до різних періодів історії єврейського народу. Ореолом романтизму виявилося оточене додіаспоральное існування, доізгнанніческій період. Давність стала джерелом легітимізації і предметом захоплення. Мова Біблії сприймався як частина епохи чистих помислів і цілей. Культура ж «ідішланда» піддалася рішучої переоцінці. Одним революційним ударом вона була позбавлена ​​того місця, яке займала.

Традиційний сіоністський імператив складався, серед іншого, в тому, що прибули в Палестину нові поселенці повністю відмовилися від всього знайомого і звичного їм на старій батьківщині, в тих країнах, де вони жили протягом століть. Ключовим моментом для переселенців зі Східної Європи, на думку істориків-традиціоналістів, була відмова від їдишу на користь івриту, винятковість якого підкреслював сіонізм. Сіоністські ідеологи виходили з того, що в Ерец-Ісраель повинна бути сформована нова нація, нічого спільного не має з галутних євреями. Ідиш ж осмислювався як «жаргон», пов'язаний з культурою отвергаемого галута. Про особисте і колективне відмову халуцим-піонерів від мови діаспори як найважливіший елемент сіоністського «народження заново» пише цілий ряд провідних ізраїльських дослідників.

Показово, що саме давньоєврейську мову став основою для нової ізраїльської культури. Ставиться питання, на який, власне, і покликане відповісти дослідження: «Що ж сталося з ідишем, з його культурою і носіями цієї мови» в країні Ізраїлю?

Ідиш відкидався не тільки як мову галута, але і як мову старого ішува, з яким піонери-сіоністи не бажали мати нічого спільного. Дійсно, євреї європейського походження, які жили в Ерец-Ісраель в середині XIX століття, в масі своїй розмовляли на ідиші. Вони існували за рахунок Халук - системи зборів і пожертвувань, що здійснюються єврейськими громадами за межами Країни. Ідішеязичний старий ишув разюче відрізнявся від того образу незалежної і ініціативного єврейської спільноти, який прагнули створити сіоністи.

Заперечення їдишу ранніми сіоністами було настільки тотальним, що на якомусь етапі вони готові були віддати перевагу йому не тільки іврит і пов'язаний з ним комплекс культурних уявлень, але навіть арабську культуру. Ведені романтичними європейськими орієнталістського уявленнями, халуцим розглядали деякі її елементи (одяг, їжу, окремі звичаї) як діаметрально протилежні єврейської діаспоральних життя і, отже, відповідні для «впровадження» в середу «нових євреїв».

У зв'язку з тим, що гебраістская ідеологія негативно ставилася до використання в івриті фраз і слів з інших єврейських мов, ідишської вираження «прикидалися» іноземними. Таким шляхом безліч запозичень з їдишу щодо «безконфліктно» увійшло в сучасний літературний іврит, а також в івритський сленг 1940-х і 1950-х років. Хавер цитує Йосефа Гури, який відзначає, що близько чверті з тисячі ідіом розмовного івриту є кальками з їдишу.

Реклама Кока-Коли на ідиш та івритом в журналі "Ха-Пардесія", 1933 р

До 1914 року мовою викладання в єврейських навчальних закладах в Ерец-Ісраель був оголошений виключно іврит. У 1923 році мандатні влада назвала іврит одним з офіційних мов Палестини, поряд з англійською та арабською. Лідери і ідеологи ишува впевнено створювали панівний наратив, в якому існування альтернативної культури чи навіть субкультури зі своєю мовою було неприпустимо, бо ставило під сумнів повноту успіху сіоністського проекту.

Здавалося, перемога івриту була повною. Офіційна установка на «забування» їдишу була настільки тотальною, що навіть сам тривалий конфлікт між івритом і ідишем виявився витіснений з колективної пам'яті. Так, один із стовпів ізраїльської історіографії Шмуель Етінгер в своєму основному праці в якості ключової події, що призвів до перемоги івриту в школах ишува, згадує ... іврит-німецький «мовної суперечка» 1913 року (тоді єврейсько-німецька благодійна організація «Езра» виступила за введення німецької мови в якості мови викладання в технічних школах ишува, що викликало різку реакцію).

Більшість жителів нового ишува (єврейської громади після 1880-х років) в перші десятиліття його існування залишалися природними носіями їдишу та продовжували говорити на цій мові. У той час ишув ще не був здатний повноцінно функціонувати, використовуючи один лише іврит. Ні засновники Тель-Авіва, ні сіоністські іммігранти в нових поселень не заговорили відразу на івриті. Втім, це не завадило їм часто користуватися прикметником «івритський» замість «єврейський»: Тель-Авів - «івритський» квартал Яффи, «івритські» робітники і т. П.

Той порядок, коли ідиш та іврит співіснували в єврейських громадах Європи і кожен з них займав своє місце в усталеній століттями системі, в сіоністської Палестині був радикально трансформований. Іврит був призначений для повсякденного використання, але при цьому залишався також і мовою високої культури, а ідиш був повністю делегітимізувати. Офіційно він став аномалією, хоча де-факто залишався мовою багатьох, якщо не більшості, включаючи і 1930-і роки. Симптоматичні слова Бен-Гуріона, що в пропаганді сіоністи змушені використовувати багато мов, але для «нашої культурної роботи єдиною мовою залишається іврит». По суті такий підхід повертав ситуацію до традиційного поділу на мову високої культури (іврит) і утилітарний мову повсякденності (ідиш).

Двоїсте становище їдишу полягало в тому, що це була рідна мова, одночасно улюблений і відкидаємо з ідеологічних мотивів. Провідні ізраїльські історики зазвичай ігнорують психологічні труднощі «вростання» вихідців зі Східної та Центральної Європи в іврит. Дослідження ж Хавер дозволяє говорити про культурний і ментальному розколі, який нещодавно трапився на перетині ідеології та особистого досвіду.

Хавер зазначає, що ізраїльські історики літератури, що займаються історією івритської культури, по суті ігнорують існування в Палестині ідишської літератури. Тим часом, в період другої алії (1904-1914 роки) література на ідиш в Ерец-Ісраель досить бурхливо розвивалася. Можливості ж тодішньої івритської словесності були вельми обмежені, так як нормативний стиль нової прози на івриті виник в кінці XIX століття, тобто ще до того, як став реальністю розмовний іврит.

Творчість чималого числа літераторів ишува не вкладається в сіоністський наратив. Вони писали на ідиші або одночасно на ідиші і на івриті. Живучість ідишської літератури в ішува пояснюється, серед іншого, тим, що в порівнянні з івритської література на ідиш відрізнялася різноплановістю, гнучкістю і давала більше можливостей для відображення соціальних і ідеологічних відмінностей в суспільстві. Це дозволяло ідишської письменникам Палестини, що розділяли сіоністські устремління, створити поліфонію, що відображала гетерогенність раннього ишува.

Письменники, чия творчість аналізується в книзі, відображають різні поколенческие, ідеологічні та естетичні тенденції. Автор розглядає творчість Залм Брохес - письменника періоду другої алії, чиї ранні роботи носили в основному несіоністські характер і пропонували більш складне і різноманітне бачення Палестини, ніж книги деяких його (та й наших) сучасників, идеализирующих сіоністську ідентичність першопоселенців. Інший герой Хавер, Авром Рівес, також прагнув відобразити культурне та ідеологічна багатоманітність ишува, його твори «населені» арабами і християнами. Аж до своєї смерті в середині 1960-х років писала на ідиші і поетеса Рікудо Поташ ...

Більш того, івритського література також була не вільна від ідишської впливів. Аналізуючи побудова речень і фраз у таких безумовних ізраїльських класиків, як Йосеф-Хаїм Бреннер і ранній Агнон, Хавер відзначає визначальний вплив на них мовних структур їдишу. Бреннер взагалі був одним з небагатьох публічних діячів ишува, які давали можливість собі говорити про ідиші як про «сіоністському мовою», «мовою наших матерів, який клекоче в наших устах».

Хавер не просто повертає читачеві ідишської культуру ишува і вводить в обіг по суті невідомі тексти - вона прокреслює безперервну лінію, пропонує альтернативний загальноприйнятій погляд на історію ізраїльської літератури, вибудовує її «тіньову» версію. Їй вдається довести, що ідишської література була дуже популярна і широко поширена в ішува - досить сказати, що в період між 1928 і одна тисяча дев'ятсот сорок шість роками в Ерец-Ісраель виходили 26 літературних журналів на ідиші. Більш того, в кінці 1920-х років ідишської культура в ішува переживає своєрідний «ренесанс» (в тому числі і в новому «іврітського» місті Тель-Авіві - в 1927 році число читацьких запитів на газети на івриті та ідиш в публічній бібліотеці Тель Авіва було приблизно однаковим). Почасти це пов'язано з прибуттям іммігрантів четвертої алії (1924-1928 роки) (так звана «алія Грабського» з Польщі), які широко користувалися ідишем і часто були далекі від сіонізму (не випадково деякі сучасники і дослідники звинувачували їх в привнесення в палестинську дійсність галутних цінностей).

Тоді ж, в 1927 году, радою діректорів Єврейського університету в Єрусалимі БУВ одобрения план создания в університеті кафедри їдішу. Альо в тій годину реалізуваті цею проект виявило Неможливо. Проти Відкриття кафедри виступили вплівові сіоністі (в тому числі Менахем Усішкін), а такоже радикальна організація Мегіно а-Сафа а-Івріт ( «Бригада Захисників мови івріт»), что Складанний в основному з учнів гімназії «Герцлія», Які організувалі цькування Хаїма Жітловскій во время его візіту в Палестину ще в 1914 году. «Бригада», засновано в 1923 году, активно діяла до 1936 року, особливо активно в Тель-Авіві та Єрусалимі. У Громадській думці вона зв'язував з прав сіоністамі-ревізіоністамі. Ее діяльність булу спрямована головного чином самє проти использование їдішу (Показове, что англійська мова НЕ віклікав у Членів «бригади» будь-якої негатівної Реакції). У зв'язку з передбачуваним відкриттям кафедри були випущені плакати в траурних рамках: «Кафедра жаргону - знищення івритського університету» і «Кафедра жаргону - ідол в івритського Храмі» (Єврейський університет в багатьох тодішніх публікаціях і виступах порівнювався з Храмом). Як бачимо, юні світські ревнителі івриту писали про ідиші як про целем ба-хейхал - язичницькому ідола в Храмі, - тобто використовували раввіністичним джерела, щоб порівняти намір заснувати кафедру їдишу з оскверненням Храму греко-сирійськими завойовниками і римськими імператорами в I столітті н. е. Ідиш, мова тисячолітньої культури, демонізувати як чужий незаконний «жаргон», що загрожує єдності, що представляє небезпеку для формування нової івритської нації, символом якої був університет - її «храм».

І тільки в 1951 році, після знищення ідишської культури в результаті Голокосту і політики державного антисемітизму в Радянському Союзі, а також після створення Держави Ізраїль, коли ідиш вже не уявляв більш небезпеки для івриту, кафедра їдишу нарешті була відкрита. Її створення знаменувало початок легітимізації їдишу в ізраїльській культурі. Дов Саду, виступаючи на відкритті кафедри, говорив, що ідиш допоміг зберегти іврит. Втім, навіть тут ідиш зводить до статусу другорядного культурного явища, існуючого на службі у івриту. Очевиднішою ставала ієрархія двох мов, коли іврит був паном, а ідиш - слугою.

Однак, як показала Хавер, роль їдишу в життя ишува явно виходила за межі функції збереження відродженого івриту. Той же Дов Саду, який описував ідиш як прислужника івриту, в 1970 році використовував вже зовсім інші терміни. Говорячи про єврейське двомовність перед ідишської аудиторією в Нью-Йорку, Саду описував унікальне бачення ідишської письменників ишува: «Ця особлива група мала важливе значення - вона відкрила нові горизонти і нову землю для літератури на ідиш: Землю Ізраїлю, не як ностальгію за дитинством або туристичну тему, а як відчутний щоденний досвід розвитку та боротьби ишува ».

Хавер не стосується періоду існування Держави Ізраїль. Але ми знаємо, що ідиш так і не був вигнаний з колективної пам'яті і не був забутий. З початком великої алії з СРСР / CНГ, яке співпало з пробудженням в ізраїльському суспільстві інтересу до свого коріння і культурної спадщини діаспори, мова європейського єврейства отримав державну підтримку. В даний час по всій країні діють ідишської клуби, в Тель-Авіві працює ідишської театр, на ідиші пише цілий ряд ізраїльських авторів (більшість з них вихідці з Радянського Союзу), в Єврейському університеті в Єрусалимі та в Університеті Бар-Ілан ведеться вивчення їдишу та художньої літератури на цій мові. У деяких школах Ізраїлю ідиш включений в навчальну програму. "

Цікаві факти про ідиш:

1) На початку 20 століття ідиш був одним з офіційних мов Білоруської Радянської республіки, а знамените гасло: "Пролетарі всіх країн єднайтеся!", Написаний на ідиші, увічнив герб республіки.

Пролетаріер фун но Лендер, фарайнікт Зіх!

2) Однією з причин прийняття івриту в якості офіційного державної мови є неймовірна схожість їдишу з німецьким, що після Другої світової війни було зовсім недоречно.

3) Деякі слова російського жаргону перекочували до нас саме з їдишу, наприклад: ксива, поц, параша, фраєр, шмон і т.д.

4) Професор лінгвістики Тель-Авівського університету Пол Векслер висунув гіпотезу що ідиш відбувся не від німецької, а від слов'янської мовної групи, але шанувальників цього твердження практично не знайшлося.

5) Три приказки, які найкраще розкривали різницю між двома мовами приблизно 50-100 років тому:

Іврит вчать, а ідиш знають.

Хто не знає івриту, той не утворений, хто не знає їдишу, той не єврей.

Бог говорить на ідиш в будні, а на івриті в суботу.

Всі ці приказки говорять нам про те, що століття тому ідиш був розмовною, буденним мовою, який знали абсолютно все, а іврит навпаки був священним мовою Тори, знайомий не кожному єврею. Але ті часи минули і все змінилося з точністю до навпаки.

Єврейсько-іспанська мова (сефардський мову, джудесмо, ладіно), розмовний і літературна мова євреїв іспанського походження. До Другої світової війни значне число носіїв єврейсько-іспанської мови жило в Греції і Югославії, Болгарії, менше - в Румунії. У 1970-х рр. число носіїв єврейсько-іспанської мови в світі досягало 360 тис., з них 300 тис. жили в Ізраїлі, за двадцять тисяч - в Туреччині та США і п'ятнадцять тисяч - в Марокко.

Велика частина словника і граматичної структури єврейсько-іспанської мови сходить до діалектів іспанської мови середньовіччя, хоча простежується і сильний вплив каталонської та португальської мов. Вплив івриту проявляється в основному в сфері релігійної термінології. Лексика єврейсько-іспанської мови містить значну кількість запозичень з турецької, арабської, французької та італійської мов. В районі східного Середземномор'я єврейсько-іспанську мову називають різними іменами: джудесмо, ладіно, романс, Спаньоло. Носії єврейсько-іспанської мови використовують з 19 в. назва джудесмо, буквально 'єврейство' (пор. ідиш - ідішкайт). Хоча назва «ладіно» набуло широкого поширення, в сучасній науці прийнято назву «єврейсько-іспанську мову», в той час як «ладіно» закріплено тільки за мовою перекладів Біблії, що містить масу запозичень і калік з івриту та копіюють синтаксис івриту. Діалект єврейсько-іспанської мови, поширений в Північній Африці, носить назву Хакет.

Єврейсько-іспанська мова користується єврейським алфавітом з рядом модифікацій для передачі специфічних фонем. Ранні тексти написані квадратними літерами з огласовкой або без неї, проте велика частина друкованих видань користується так званим листом Раші. У Туреччині з 1928 р єврейсько-іспанська мова користується латинським алфавітом у пресі.

Відповідно до однієї точки зору, євреї, жива в Іспанії, використовували ту саму мову, що й неєвреї, проте їх мова зберегла багато архаїзмів і отримав незалежне існування після вигнання євреїв з країни в 1492 р Відповідно до іншої точки зору, широко прийнятої в сучасній науці, єврейсько-іспанську мову задовго до 1492 р мав відмінні лінгвістичні особливості не тільки через наявність в ньому івритских слів, але також і в силу впливу інших єврейсько-романських мов і більшої сприйнятливості до арабського впливу.

В області фонетики для єврейсько-іспанської мови характерна діфтонгизация голосних о> ue і e> ie, яка поширена і в кастильском діалекті іспанської мови, проте в багатьох словах діфтонгизация не відбувається. У єврейсько-іспанською мовою в значній мірі зберігається і розрізнення трьох груп приголосних.

Морфологічні відмінності від іспанської мови виражаються в зміні роду деяких іменників; форми однини використовуються в значенні множини і навпаки; деякі займенникові форми використовуються інакше, ніж в літературному іспанською мовою; зберігаються архаїчні форми в відмінюванні ряду дієслів теперішнього часу; використання зменшувальних форм іменників і прикметників більш поширене, ніж в сучасній іспанській мові.

Синтаксис єврейсько-іспанської мови під впливом різних мов значно відрізняється від синтаксису іспанської мови.

Мовами, близькими до єврейсько-іспанської мови і, очевидно, поглиненими їм, є єврейсько-каталанська - мова вихідців зі Східної Іспанії, а також єврейсько-португальську мову. Останній отримав самостійний розвиток в Голландії, Північній Німеччині і Латинській Америці. У 18 ст. єврейсько-португальську мову перейняли негри Голландської Гвіани (сучасний Сурінам), які називали його джоутонго (єврейська мова). Тільки в 19 ст. вони перейшли на голландську мову.

джерело