Кусак, РУДИЙ БІС

Наука і життя // Ілюстрації

Наука і життя // Ілюстрації

Наука і життя // Ілюстрації

Наука і життя // Ілюстрації

<

>

бранець Шелтеру

Наступ осені Віскі зазначила новою партією рудих кошенят. На превеликий жаль кішки, яка вважає дітонародження вищої благодаттю, Рудий дітей не любив. Хоча і не ображав. Він ставився до них як до необхідного зла. Коли який-небудь нерозумний хлопець або отроковица мали нахабство наблизитися до таткові, той невдоволено мружив очі і демонстративно відвертався, як ніби сумніваючись: а чи його це дитя? А інші, особливо відважні з кошенят, навіть намагалися «задирати» Владику! Віскі тут же підскакувала, метушливо вказуючи мовою на скромну руду смужку на носі або вусі дитини, безумовно доводить наявність бісівської крові у підзахисного. Але Кусакі, гидливо смикнувши лапою, стомлено ухилявся як від обридлих жениних переконань, так і від батьківських обов'язків, мовляв, не чоловіча це справа - лизатися з сопливими.

Ми вже звикли до того, що бували дні, коли Кусакі взагалі не був. Приходив іноді через день або два втомлений, обдертий і навіть не вимагав їжі, а тільки спокою. Справжній чоловік.

Одного разу осінню негоду прийняло особливо буйну форму: кілька днів поспіль йшли дощі з таким сильним вітром, що ламалися здоровенні гілки дерев. Здавалося, все живе сховалося кудись глибоко і безповоротно. Віскі взагалі не казала носі з дому, пестуя підростаюче потомство досить невиразного забарвлення. Тільки в однієї кішечки з цього посліду світилося велике золоте пляма на голові, що безсумнівно доводило батьківство Рудого Біса.

Минуло вже чотири дні після бурі, як ми не бачили Рудого. Це було занадто навіть для нього. Наше занепокоєння наростало з кожною годиною. Кілька разів ми ходили по окрузі і звали його. Кіт не відгукувався. Маленький струмок, майже пересихає влітку, після дощів перетворився в бурхливу каламутну річку. Річка захлеснула велику галявину і з ревом мчала повз ... Чи не потонув чи наш Рудий ?! Адже тут проходив його постійний маршрут.

Ми проїхалися по всіх довколишніх дорогах, в жаху очікуючи побачити збитого Кусакі. Не знайшли. Хоч це втішало. І тоді я поїхала до притулку для тварин.

З працівниками притулку я була добре знайома, так як деякий час працювала там добровольцем, намагаючись полегшити існування бранців: почистити клітини, погуляти з збожеволілими від укладення собаками, приголубити кішок. Мені вдалося врятувати декількох собак від евтаназії - встигла знайти їм нових господарів. Звичайно ж я не могла залишатися холоднокровною, коли бачила, що багатьом собакам у притулку не дають навіть останнього шансу. Це вилилося в конфлікт з директором Келлі. З волонтерів мене незабаром вигнали, і тепер я, як і всі інші громадяни, мала право з'являтися в притулку тільки в години, коли його відкривали для «публіки».

Мені було неприємно знову зустріти Келлі. Але що робити ... а раптом Рудий Біс потрапив туди ?! Уява малювала страшні картини. І адже придумали вони для цього вираженьіце: «to put down» - «опустити вниз»! Куди вниз? В пекло? ...

Келлі, худенька субтильна блондинка, зустріла мене нещирою посмішкою: «Хау а ю»!

Як я поживають? Погано, Келлі, я поживають. У мене пропав кіт. Я принесла фотографію Кусакі і попросила дозволу подивитися кішок. Келлі великодушно дозволила і навіть впустила мене в карантинну кімнату. Але немає. Серед чорних, білих, плямистих, сірих, смугастих і навіть рудих притулку бранців нашого Кусакі не виявилося.

Видавлюючи з себе останні краплі дружелюбності, я попросила Келлі відразу ж зателефонувати, якщо у них з'явиться щось велике, руде і котообразное ... На тому й розійшлися.

Але де ж наш Біс і що з ним ?! У тому, що з котом трапилася якась біда, ми вже не сумнівалися.

Я закриваю очі і подумки йду за моїм Кусакі по його таємницею стежці ... Я чую тебе, мій Рудий Біс!

... Чорт смикнув мене перебратися по колоді на іншу сторону струмка і відправитися перевіряти далекі кордону.

Чому не існує спеціальних прогнозів погоди для котів ?! Адже нам вони набагато важливіше, ніж людям, які зі своїх машин або будинків і носі нікуди ніколи не показують! Навіщо їм, із кондиціонерами, погода?

Незабаром вибухнув така злива, яких я до сих пір не бачив. Блискавки трощили дерева, а грім абсолютно оглушав. Навіть густа ялина не врятувала. Промок до останньої шерстинки. Я повернувся назад до струмка і не впізнав його. Ні струмка, ні мого колоди вже не було: бушував гримучий брудний потік, на який страшно було навіть глянути. Я побіг уздовж жахливої ​​річки. Сподівався, що зможу його перескочити або по стовбуру перебратися. Яке там! Я все далі і далі йшов від будинку. Від мого чудесного будинку, де сухо, тепло і ситно, де м'які крісла і зручні ліжка, і навіть діти ... ох, нехай би вже краще мене терзали мої діти!

Довго біг я в надії, що зустріч хоч який-небудь гнилої занедбаний сарай і зможу сховатися там від дощу. Але ці місця зовсім глухі, як джунглі. Людиною тут і не пахне. Може, я перетнув вже американський кордон і блукаю по диким канадським лісах ?! Нарешті я знайшов сухе містечко під величезним вивернутим кореневищем. Забиратися туди було страшнувато - яма слабо пахла койотами. Я знаю, вони дуже небезпечні і майже такі ж жахливі, як і мої вороги - собаки. Але робити нічого ... Потрібно терміново сушитися.

Два дня я пролежав в ямі, вилизав всю шерсть, обсох, але жахливий злива все йшов і йшов. До чого ж мені хотілося їсти! Я впадав в голодну дрімоту, і мені ввижався солодкий звук відкриваються котячих консервів.

Коли нарешті моторошна мокрота перестала литися з неба, я виліз з мого притулку. Жодного живої істоти навколо. Куди вони всі поховалися? І місце мені зовсім незнайоме. Але я вірю в своє велике чуття і знаю, що обов'язково знайду дорогу до дому. Тільки спочатку треба підкріпитися.

О, котячий Бог, за що ж ти покарав мене ?! До чого довів мене проклятий голод, наславши на світлу голову затемнення ... Та таке, що я, досвідчений і мудрий, обережний і передбачливий Рудий Біс, попався в пастку, як самий тупий і найнаївніший єнот на світі!

Том Хеллман все своє життя пропрацював на ковбасної фабриці «Оскар Крафт» в Медісоні. Свого часу з працею закінчив школу, вчитися далі йому не хотілося - нехай всякі там розумники-воображалой вчаться. А йому і так добре. Влаштувався на фабрику, став біля конвеєра, гарував по дванадцять годин за зміну і отримував свої вісім шістдесят на годину.

Через п'ятнадцять років бездоганної фабричного праці Том дослужився до майстра-механіка. І теж працював по дванадцять годин на зміну. Але отримував уже вісімнадцять доларів на годину і три вихідних дні на тиждень. Весь вільний від роботи час Том Хеллман віддавав єдиною пристрасті - полюванні і всьому, що з полюванням пов'язано: гвинтівок і рушниць, мисливським ножам і мереж, всякого роду хитрим пасток, виготовлення опудал з власних трофеїв. Том став найактивнішим членом не тільки мисливського товариства графства Саук, де він жив, але і декількох інших графств і навіть штатів.

Слово «мисливець» у нормальної людини зазвичай асоціюється з плечистим бороданем, пропахлі порохом і важко обвішаним різноманітними трофеями. Хеллман в цей ідеал явно не вписувався, принаймні зовні. Він був тяжкуватий блондином з похилими плечима і черевцем - і на супермена не тягнув. Том ніколи не пив і не курив, і тому колір його обличчя нагадував молочного поросяти. Подібність посилювалося завдяки блідим віям і бровам, колись завезені сюди його предками з Норвегії.

Том ніколи не розлучався зі своєю бейсбольною шапочкою, прикрашеної емблемою мисливського клубу «трапперов» (капканники), напевно, навіть спав в ній. Сім'ї, до своїх п'ятдесяти років, він так і не завів, на це у нього не вистачило ні часу, ні сміливості. Все життя ділилася між ковбасної фабрикою «Оскар Крафт» і різного роду полюванням, в сезонних перервах замещаемой тренувальної стріляниною з карабіна, пістолета, лука і навіть рогатки. Тільки стріляючи, він відчував себе справжнім чоловіком.

Том володів досить великим ділянкою лісу з річкою, болотом і бобровими греблями, і там ніхто і ніколи не заважав йому ставити всілякі пастки на єнотів, опосумів, кроликів - на все, що рухалося. Потреба в творчості (кажуть, що вона є у кожної людини, просто не кожен про це знає) виражалася у Тома Хеллмана своєрідна: він придумував і конструював пастки і капкани. І мріяв, що коли-небудь винайде таку пастку, що, продавши патент на винахід, відразу розбагатіє. Тоді йому не доведеться віддавати чотири дні в тиждень ковбасної фабриці і він присвятить улюбленій справі всього себе без залишку.

Коли після багатоденного урагану Том пішов перевіряти пастки, то в одній з них замість очікуваного єнота виявив великого рудого кота. Кот злобно нявкав, бурчав і сичав на Тома.

Містер Хеллман був глибоко законослухняний громадянин своєї батьківщини, як комп'ютер, начинений всілякими інструкціями, правилами і склепіннями законів. Він знав їх все. І ніколи нічого не порушував. Жодного разу в житті він не запізнився подати податкову декларацію. Жодного разу в житті не був зупинений поліцією за перевищення швидкості або за парковку в недозволеному місці. Том Хеллман знав і те, що всі домашні тварини Америки, по-перше, повинні мати нашийник з відмітками про щеплення і телефонним номером господарів тварини, по-друге, мікрочіп в області правої лопатки, за яким можна визначити приналежність тварини, і, по- третє, всі пристойні домашні тварини повинні бути кастровані. Рудий кіт не мав не тільки нашийника, але навіть і сліду від нього. Що ще більш обурливо - кіт не був кастрований, а значить - агресивний і потенційно небезпечний. Таким чином, залізна логіка привела Хеллмана до висновку: рудий кіт дикий і, можливо, є рознощиком вірусу сказу або інших шкідливих захворювань. Згідно із законом дике або невідоме домашня тварина має бути негайно здано в притулок або в спеціальну Службу по вилову тварин. Більш природна думка - просто відпустити кота Тому навіть в голову не прийшла, не було для неї там законодавчої бази.

Громадянин Хеллман занурив пастку з котом в кузов свого трака, дізнався за довідником адресу найближчого притулку для тварин, час прийому громадян та відвіз туди кота, відразу ж безапеляційно охарактеризувавши його працівникам притулку як тварина дика і агресивне. Адже він був мисливцем і вважав, що кращого, ніж він, знавця природи немає.

- Будьте обережні, - важливо пояснював по ходу ковбасник і мисливець за сумісництвом, гидливо витираючи свої спітнілі руки.

- Дякую, сер, - усміхнено подякувала йому директор Келлі Рулсон.

- Моє шанування, завжди готовий допомогти у вашій благородній справі! Я, знаєте, професійний мисливець, так що маю поняття ...- не без гордості зізнався містер Хеллман, глибоко задоволений тим, що надійшов суворо по букві закону.

- Дуже мило з вашого боку, сер. Вдячні за проявлену пильність.

Своїм несамовитий поведінкою рудий кіт повністю, здавалося, підтверджував слова містера Хеллмана. Він утробно завивав, сичав, волав, кидався на сітку. Втім, згадайте поведінку Рудого Біса у ветеринарній клініці ...

- Беккі, вколи йому снодійне!

Це було останнє, що він почув ... Рудий Біс відчув легкий укус в загривок, і все попливло у нього перед очима, він хотів, але не міг зрушити лапами. Через мить кіт вже не міг навіть поворушити хвостом ... і провалився в темряву.

Небезпечного звіра посадили в глуху пластмасову клітку-перенесення в найдальшому кутку карантинної кімнати, яка одночасно служила і пральні, і приміщенням, де проводилася евтаназія.

Директор притулку Келлі Рулсон всі ці дні була зайнята до надзвичайності. До річних зборів спонсорів їй потрібно було підготувати звіт про роботу. Фотографія рудого кота, яку їй принесла колишня російська волонтёрша, кілька днів валялася на столі в купі численних інших документів і фотографій і якось непомітно загубилася в папірцях. Нікому зі своїх співробітників Келлі про кота не сказала. Не зі зла, а так ... просто забула. Невже вона весь час повинна пам'ятати якогось кота ?! Так у неї їх аж сімдесят душ, і з кожним треба вирішувати, що робити? Крім того, новоявлений був без розпізнавальних даних. Ось чому, коли Рудий виявився в притулку, ніхто не подзвонив його невтішним господарям.

А тим часом бюрократична машина притулку вже працювала над бісом, холодно, методично, строго по інструкції і без збоїв. На нового кота тут же завели пухке справа, йому присвоїли порядковий номер, на його клітку приклеїли спеціальну жовту наклейку «дикий» і нарекли його Бастером. Лічильник включився: на кожну тварину, що потрапило в притулок, відводиться всього п'ять днів. Якщо протягом цього терміну його НЕ розшукають господарі або не знайдуть ті, хто згоден «усиновити» живе створіння, його, найімовірніше, чекає усипляння.

Минула ніч, і знову настав день. Прямо посередині кімнати, в якій жили нещасний Кусакі і ще кілька десятків кішок, стояв довгастий металевий стіл. З самого ранку в той день піднялася дивна і недобра суєта. На столі з'явилися загадкові блискучі баночки, склянки і маленькі білі шприци. Рудий Біс відразу згадав точно такі ж в тій ветерінарке, де він так сміливо і успішно воював з ворогами.

Потім пролунав шум в коридорі, скрип кігтів, жалібний вереск. Собака! Кусакі насторожився. Куди і навіщо люди тягнуть це противне тварина? Пес підтискав хвіст і жалібно скиглив. Його підняли і поклали на стіл, одна співробітниця взяла шприц і блискавично встромила його. Кусакі спочатку нічого не зрозумів. Пес раптом закам'янів. А люди дістали чорний мішок, який зазвичай використовують для сміття, і поклали туди мертве тіло. І тут до Рудого Біса дійшло ... пес-то став мертвий! Люди вкололи в нього Смерть! Так ось вона яка! Живе на вістрі маленького білого шприца.

Кусакі почув, як ляскає дверцята холодильника. Нормальні люди зберігають в холодильнику консерви для котів і всяку свою людську їжу. А тут в холодильник засовують мертвих собак ...

З притулку так і не подзвонили. Рудого Біса не було вже днів десять. Я поїхала в супермаркет за продуктами, а ... руки самі вивернули кермо у напрямку до Шелтер, який знаходився якраз навпроти супермаркету. Чому? До сих пір не знаю. Просто для очищення совісті. Чи не довіряла я їх мовчанню. Може бути, Келлі не бажає мені дзвонити?

Бог їй суддя, а за час своєї діяльності в притулку я дуже здружилася з іншими співробітниками, особливо з Морін і Беккі. Обидві вони дуже любили тварин і теж намагалися, ніж тільки могли, полегшити їх існування в притулку, намагалися знайти нових господарів і переживали, коли тварин доводилося присипляти. Морін, немолода вже, худенька жінка з прокуреним голосом, тримала в своєму будинку більше десяти собак і кілька кішок, взятих з притулку. Беккі молоденька дівчина-очкарик зі смішними кривенькими зубками, шкодувала всіх і переживала за всіх. Звичайно, і Морін і Беккі, були обурені, коли мене вигнали, але чим вони могли мені допомогти? Вони боялися втратити свою роботу. Я їх розуміла.

Увійшовши до притулку, я з радістю побачила, що в приймальні сьогодні працює Морін. Коли я розповіла їй про втраченого кота, вона здивувалася, що Келлі нічого нікому про Рудому не сказала.

- Звичайно, ми б відразу зателефонували тобі. Слухай, але ж в карантинній є один великий рудий кіт ...

Я її вже не слухала. Ні у кого не питаючи дозволу, кинулася туди. Все інше згадується як в бреду. Розгублені від мого несподіваного вторгнення особи Келлі і Беккі. І там, в одній з клітин, - наш Рудий Біс, наш Кусакі !! Худий, кострубатий, переляканий. О, як важко передати диво впізнавання і захват здобуття. Це він, Кусакі. Он і ліве вухо, що зависла набік.

- Це мій кіт!!! Це мій Рудий Біс! Red Beast! - кричала я, задихаючись від хвилювання і радості.

- Правда? А ти впевнена? .. - недовірливо запитала Келлі.

- Звичайно! Звичайно! Будь ласка, дозволь мені його забрати!

Кусакі жалібно і голосно нявчав і простягав до мене свої лапи крізь прути клітки. Ну зовсім як пригноблений раб на карикатурах про апартеїд в ПАР, які у великій кількості публікувалися в газеті «Правда» в доперебудовних-радянську епоху.

Я наївно вважала, що забрати належить тобі тварину з притулку не складає ніяких проблем. Ще й спасибі скажуть. О ні, не все так просто! Ми вирушили «калькулювати». П'ять днів перебування, годування і догляд плюс щеплення від сказу ... Все це вилилося в сто вісімдесят чотири долари і сімдесят шість центів. Немов кіт побував в п'ятизіркових готелі, відпочив і славно розважуся. Чи можу я заплатити негайно? Чорт забирай! Заради того, щоб визволити Рудого Біса з Будинку Смерті я б ці гроші з-під землі дістала! На нашому кволому банківському рахунку і залишалося трохи більше двохсот п'ятдесяти доларів. Я виписала чек. Нічого, займемо, виживемо! Беккі радісно стиснула мою руку і прошепотіла: «Ти врятувала його дивом. Через п'ять хвилин його б приспали. Вибач, я нічого не знала! »

Я ні про що не стала питати Келлі, чому вона не подзвонила? Віддала їй чек, щиро в останній раз посміхнулася, подякувала, сунула Рудого в запропоновану картонну коробку і поїхала додому.

Рудий Мовчан. ВІН всегда розумів, куди его везуть. А я відчувала себе абсолютно щасливою. І уявляла, яке буде вираз обличчя у Віктора, коли я принесу додому коробку.

пісня ночі

Чи плачуть коли-небудь «справжні чоловіки»? Мені здається, що повинні і плачуть. Тільки вони не ревуть білугами, що не розмазують сльози по щоках, що не охають і не схлипують, як це зазвичай робимо ми, жінки. Чоловічі сльози невидимі, невловимі, ​​нечутно. На якусь мить щось раптом відбувається з їх особою, з їх очима, - і незрозуміло, чи то мошкара залетіла в око, то чи смітинка.

Плакав Віктор, побачивши Рудого Біса в моїх руках? Не знаю, до сих пір не знаю. Може, мені це здалося. Він взяв його на руки і притиснув до себе, зарився обличчям у його руде хутро і мовчав.

Плакав Рудий Біс, поклавши втомлену голову на плече господаря, закривши очі, завмерши в якомусь нестямі ... Не знаю.

Я не стала їм заважати. Пішла на веранду, переповнена відчуттям Чуда і вдячністю Долі, Богу ... або комусь чи чомусь, що відає нашої тлінний життям.

Віскі метушливо і радісно терлася головою об морду Кусакі. Підросли кошенята висипали горохом на кухонний підлогу і боязко загравали з великим, рудим, задумливим незнайомцем.

Ми не знали, як пригостити і як догодити нашого Рудого. На радощах я відкрила відразу кілька банок з котячим кормом. «Їж, дорогий, що душа забажає!» Ми розчулено дивилися, як наш змарнілий кіт жадібно поглинає частування, радіючи його плямкання, кожного його руху. Коли він, ситий, обважнілий, виліз на коліна Віктора і заснув ... - той ще довго не смів потривожити його спокій.

Що може бути прекрасніше цієї миті ?! Теплий дім, осіння мряка за вікном і наш кіт, що дивом уник смерті, дивом повернувся до нас, сплячий безневинним сном немовляти на колінах, впевнений в тому, що тепер-то вже йому не загрожує ніяка небезпека!

Я вийшла на галявину. Відійшла від дому. В абсолютній темряві світилися лише великі вікна нашого будинку. Він був схожий на корабель, що пливе в нескінченній темряві і бескрайности океану ... Мій маленький будинок! Мій маленький відважний корабель, на якому тільки ми, наша маленька команда. А навколо - безмежжя прекрасного, але байдужого Миру. Але як тепло і спокійно, коли у тебе є свій маленький кораблик.

Після шелтерного кошмару пригодницький запал Кусакі кілька охолола і він став більше часу проводити вдома. У нього з'явилася звичка лежати на освітлювачі акваріума і крізь примружені очі, що робило його схожим на старого китайця, споглядати руху золотих рибіща, бо рибками їх вже важко було назвати. Вони заповнили собою весь акваріум, так що довелося відсадити Вітька в інший. Яскраво-помаранчеві, блискучі великої лускою, жирні, вони велично дефілювали попід стінами або жадібно плескали ротами, випрошуючи гуманітарну допомогу. Мої надії на те, що риби створять щасливу пару, не виправдалися. Зате справдилося те, про що попереджав Віктор: всі спроби підсадити до них рослини незмінно терпіли фіаско - від рослин, таких красивих і, до речі, недешевих, залишалися тільки жалюгідні недоноски. Знічев'я Майк з Тамарою працювали бульдозерами. Щоранку вони переміщали грунт в один кут, оголюючи дно в іншому. На другий день «Еверест» виникав десь посередині. А від'єднати Вітьок від самотності став раптом надзвичайно товариським. Якщо я опускала руку в його акваріум, він підпливав, починав м'яко пощипувати її губами і підставляв боки і спину для погладжування, прямо як кіт, здавалося, навіть мугикав. Якби у нього були повіки, вони б напевно зараз мружилися. Він широко роззявляв рот, і мені здавалося, що ось-ось він нарешті поставить свій коронний питання: «Чого тобі треба, Майя?»

А що мені треба? Ми були щасливі і тому нічого не просили у золотого Вітька.

Чергова зима, щедра на сніг, пройшла в турботах, в роботах, в очікуванні і виконанні нових прожектів. Віктор виточував з дерева двох журавлів в натуральну величину. Сім тисяч пір'їнок і пір'я! Я теж була залучена в творчий процес, і ось уже вдвох ми вирізали вигадливі пір'я по м'якому дереву, яке у нас називають липою. Кусакі просто обожнював проводити цей час з нами. «Порозумнішав? Постарів? »- думали ми. Іноді він забирався на плечі до Віктора, своєю чавунною вагою заважаючи втіленню в життя великих творчих задумів - липових птахів.

Одного разу Рудий Біс несказанно здивував нас: він, завжди такий серйозний і важливий, раптом почав катати по підлозі зелений замшевий кулька - дивом збереглася десь під диваном стару іграшку. Ми сміялися до сліз, дивлячись, як досвідчений котяра підкидає лапами подряпаного ветерана дитячих забав. Ах, Рудий Біс, але де ж твої чудові сальто? Але ... хлоп! Ммм-так ... Але ж колись ти зривав за це оплески.

Віскі поглядала на расшалившегося чоловіка з явним несхваленням: може, де валер'янку відкопав? Вона залишалася надзвичайно серйозною кішкою: змусити її пограти було неможливо ні за яких обставин. Вона вважала, що в житті є набагато важливіші речі - їжа, діти і полювання. Іноді бурхливий, але короткий почуття нагальною любові до рудого чоловіка.

Наступ весни Рудий Біс зазначив проведенням показових боїв прямо під нашими вікнами. Мало не щоночі ми прокидалися від виття котів, слідом за яким зазвичай слідували виски, зойки і гарчання б'ються суперників. Рудий, немов бойовий пітбуль, весь покрився шрамами і подряпинами, але ходив гордий, сповнений почуттям власної величі. Після кожної перемоги Віскі ласкаво терлася лобом об свого повелителя, захисника і чоловіка.

Одного ранку ми вскочили, в черговий раз розбуджені нестямними криками. На снігу під вікном вирувала битва. Тут же неподалік сиділа Віскі в абсолютно невинно-розслабленій позі. Противником Рудого був незнайомий кіт, великий, чорний і сильний. Кусакі не здригнувся, він бився як лев. Що не кажи, а досвід (син помилок важких) велика річ! Ми зазвичай намагалися своєю появою припинити дуелі. Але на цей раз не встигли навіть втрутитися, щоб розполовинити цей чорно-рудий «колобок». Він розпався сам, і чорний завойовник зумів використати всю свою молодецьку спритність, щоб успішно, але ганебно втекти від ветерана. Чудовий Кусакі! Ми завжди пишаємося твоїми перемогами!

Іноді ми чули пронизливі котячі крики, що доносяться і з боку девідовского будинку. Це Кусакі безжально, мстиво труїв нещасну строкату Сассо. Віскі, яка була набагато дрібнішими джейсоновской Сассо і ніколи не нападала на неї поодинці, з задоволенням знущалася над сусідкою в присутності Рудого Біса. Ще б не бути сміливою, коли у тебе є така підтримка! Вони любили влаштовувати на Сассо засідку: заляжуть в кущах навпроти один одного і чекають, коли Сассо відправиться повз них по своєму маршруту. Перш ніж пройти по нашій галявині, Сассо уважно роздивлялася, вичікувала. Нарешті, вирішувалася, і тоді першою на неї вискакувала Виски. Тільки Сассо розбурхався, як з іншого боку на неї підступно нападає Рудий. Мені було шкода товсту строкату кішку, адже наші негідники вели себе нечесно - удвох на одну! Крім того, вона ні на що серйозно не претендувала. Тому ми по можливості завжди намагалися попередити, злякати Сассо раніше, ніж на неї встигне накинутися наша знахабніла парочка.

Віскі, після недовгої, але пристрасної любовної елегії, знову зазнала і знову презирливо шипіла на Рудого Біса, який, як завжди, дивувався, чому ж вона раптом змінила свою милість на гнів? Апетит її ріс відповідно до округляється животом.

Все поверталося на круги своя. Канадські гуси і журавлі ... Веселий пташиний гомін заповнив лісу і узлісся, колібрі знову дзижчали біля годівниці з сиропом, знову росла трава, яку не встигали косити. Рододендрон на могилі Чікі розцвів білими квітами.

А Рудий Біс щоночі, після щільного і пізньої вечері, йшов кудись в ніч. Повертався він як зі служби - рівно о шостій сорок. Стрибав, як завжди, на сітку нашого вікна і вимагав відкрити двері. Де він пропадав ночами? Що робив? Ось стати б невидимкою і нечутно піти по його таємних стежках.

Запам'ятався мені теплий вечір червня, з тугим вітром, з відгомонами далекого грози. Ми з Рудим Бісом сидимо на ганку і стежимо за невірним і казковим польотом казна-звідки взялися світлячків. Мені приємно, що Кусакі не поспішає кудись, а тихо і мирно примостився збоку. Я гладжу його благородну голову і крізь тихе муркотіння знову слухаю його розповідь:

Я люблю дивитися на небо. Вдень там товчуться перевертні-хмари, грають наввипередки, перетворюючись в різних звірів і птахів. Вночі зовсім інша справа. Якщо немає похмурих хмар, там висить, як ліхтар, Місяць і блимають зірки. Вони відображаються у воді Чортів Озера, а посередині цих світів сиджу на березі я, такий рудий, хороший, все розуміє.

Пам'ятаю, як зірки вперше здивували мене. В ту ніч, коли я розглядав нічні світила (гадаючи: на чому вони висять?), Почалося кінець світу: зірки потрапляли прямо до нас у двір і стали літати над травою, малюючи хитромудрі світлові зигзаги, застряє в деревах. Спочатку я боявся, що вони кусаються, як іскри від багаття, але все-таки не втерпів, зловив одну. Зірка виявилася непоказним сірим жучком. Чудово те, що кінчик його черевця миролюбно і заманливо підморгував холодним світлом. Я здивувався: навіщо, перетворившись в жучків, зірки спускаються з небес? Ну їх, не стану більше ловити.

Ще я помітив, що щось дивне відбувається з часом. Воно кудись заквапився. Якщо перше моє літо тривало вічність, то друге вже було коротше, а решта взагалі замиготіли: встав-ліг, встав-ліг; крутиться колесо, і крутяться в ньому і зими, і літа, і весни, і осені. Скільки ж мені років? Невже я вже старий? Але нічого, кігті і ікла мої як і раніше гострі, ніс трохи, а очі бачать навіть в темряві.

Раніше, в молодості, я побоювався ночі, тепер же я найбільше на світі люблю розчинятися в ній. Так-так, мій котячий Бог, саме повністю розчинятися! З тих пір, як я вперше відчув це п'янке почуття, мені постійно хочеться знову і знову відчути його. Я стаю нічним шурхотом, поривом вітру, Місяцем, зірками. Ах, як хочеться, щоб такий стан тривало вічно! Але завжди щось або хтось раптом перериває чарівний політ. Або це перші проблиски світла в тому кутку, де завжди встає сонце, або який-небудь дурний єнот, який своїм верещанням повертає мене на грішну землю. Я помітив, що можу розчинятися тільки в літній, теплої й тихої ночі. Взимку такого не виходить. Хоча і зимові ночі я теж полюбив. Особливо, коли лапи не провалюються в противний сніг, і ти легко біжиш по твердому насту. Високо-високо в небі світить маленька і сліпуча Місяць, схожа на п'ятицентову монетку. І тільки власна чорна тінь безшумно переслідує мене. Десь вдалині завиває зграя койотів. Але їм мене не дістати, чи не наздогнати. Я чуйний, спритний і швидкий ...

О, Ніч, як же ти прекрасна! Я співаю тобі свою пісню.

Ніхто не знає моєї таємниці. Хотів я, правда, присвятити в неї Виски. Як би це було прекрасно, якби ми вдвох розчинилися в ночі. Але Віскі ... о, жінки, вам ім'я - практичність і розрахунок! Коли я спробував описати моє п'янке стан, Віскі тільки хмикнула:

- Ну і навіщо тобі це ?! Як же ти будеш ловити мишей і пташок, якщо говориш, що сам стаєш вночі мишкою, пташкою ?!

- Не завжди потрібно думати тільки про полювання! - несміливо заперечив я.

- Як це не завжди? - здивувалася моя дружина. - А про що ж ще думати ?! Діткам потрібно їжу принести, навчити їх самих полювати.

Більше я не говорив з нею про свою таємницю. Що вона може зрозуміти ?! У неї на думці тільки діти і їжа. Але, взагалі-то, вона хороша. Найкраща і найкрасивіша кішка на світі.

Отшуршала, відлетіла чергова осінь. Інша зима під кінець листопада вже суворо господарювала, як вижила з розуму стара поміщиця, диктуючи всім свої маревні порядки. Ця зима була на рідкість суворою для Вісконсіна. На рідкість холодної та многоснежной.

На американське Різдво до нас заявилося сімейство Монако вже в розширеному складі. Юному Піотр, який народився прямо під Різдво, йшов уже четвертий рік. Піотр досі роздумував, якою ж мовою йому почати говорити, і тому мова його була повну тарабарщину: він примудрявся іноді півслова вимовляти по-російськи, а іншу його половину - по-англійськи. Бідна жертва міжнародного шлюбу! Але самим його улюбленим словом було лаконічне англійське лайка, слівце, яке частіше за все буває чутно в голлівудських бойовиках і яким безсумнівно навчив його Майк. Мабуть, це було саме те цінне з його життєвого досвіду, що він так прагнув передати потомству, коли свого часу мріяв про дітей. Піотр як ураган проносився по нашому дому. Риби зашуганому шарахалися в кут акваріума, кішки негайно ховалися в підвалі, а нам залишалося безперервно стежити, як би Піотр не підпирають корм для риб, пензлик, банку з водою, ножиці ... Будь, навіть самий невинний предмет в його руках перетворювався в зброю масового ураження.

Життя сімейства Монако проходила бурхливо і різноманітно: то подружжя скандалили, то ласкаво щебетали одна одній «хани!» (Золотце). То вони плескали дверима і розлучалися, то будували божевільні плани щодо купівлі меблів червоного дерева, нової машини і навіть вдома.

Ми з Віктором вже давно звикли до їх своєрідному, нестійкого і буйному сімейному щастю.

Не тільки дощ, але і сніг може бути як з відра. Снігопад в Америці - національне лихо. Закриваються школи, рвуться телефонні і електричні дроти, громадяни застряють на дорогах і біля своїх будинків, на хайвей утворюються багатотисячні пробки, а засоби масової інформації благають населення не виїжджати без потреби з дому.

Снігоочисники працювали як божевільні і вдень, і вночі, наворачивая уздовж доріг високі снігові стіни, а всім нещасним автовласникам доводилося вранці розкопувати свої «засугробленние» кошти пересування.

Бідний Кусакі! Він як і раніше не пропускав жодного прикордонного чергування. І повертався, несучи на собі добрий кілограм заледенілих снігових грудочок, які покривали його груди і живіт і застрявали в лапах між пальцями. Рудий Біс цокав по підлозі, як підкована конячка, ображено тряс лапами і з задоволенням підставляв їх нам для чищення. Потім довго викусивать крихітні крижані кульки зі свого живота.

Яка негода розігралася в той пізній вечір! Нікому не побажаєш опинитися в такій годині в дорозі. Однак Кусакі попросився назовні.

- Кусакі, куди ж ти? Дивись, що там діється!

Він нетерпляче буцнув мене в ногу, мовляв - сам бачу, не маленький. Треба ... Відчиняй.

Йдучи, він завжди озирався і, здавалося, зверхньо підморгував: «Ну, поки що. Ведіть себе добре. Я повернуся - перевірю ».

Проклятий сіамец знову намагався перемети кордон. Судячи по запаху, години чотири тому. Ох, попався б він мені зараз! Полетіли б клаптики по закутках.

Чортові білі мухи! Липнуть, примерзають до лап. На таких далеко не підеш. Назад треба, додому. Он і дорога вже видно. Зіпсували її, мухами завалили. Чи не видертися. У-упс! Слизько-то як! Світло! Два сліпучих очі зліва! Гарчить Монстр!

Бігти, бігти! Там, за мосточку, повинен бути провал. Встигнути б, успе ..... Звідки цей дзвін, в'яне під згасаючі червоні вогники? Біла муха застигла в падінні. Тиша. Світ помер. Або я?

Кішки - дивні створіння, що не питаючись у нас, вони спочатку приходять звідкись, живуть з нами, вповзають з котячої ніжністю і грацією в наше серце, в наше життя, а потім так само несподівано йдуть, зникають десь назавжди, а ми залишаємося, не знаючи, чим заповнити порожнечу і куди подіти цю, раптом стала незатребуваною любов.

Так і ти, Кусакі, мій ласкавий і відважний Рудий Біс.

Життя спочатку трагічна своєї кінцівкою. Але кожна душа жива доти, поки про неї хтось пам'ятає. І поки живі ті, хто читає ці рядки, будуть жити і Рудий Біс, і Віскі, і Чорний Полковник, і Піджен, і інші мешканці білого дому у Чортова озера. Нехай буде так.

Барабу, Вісконсин.