Н. Шумляева. Як зима з весною зустрічалися. Розповідь.

Н. Шумляева. ЯК ЗИМА З НАВЕСНІ ЗУСТРІЧАЛИСЯ. Розповідь.

Про автора…

Лісовою стежкою бреде Зима, журиться. Сумно Зимі, не хочеться їй розлучатися з лісом, та сестриця Весна квапить. Бешкетник-вітер Зиму за поділ сніжної шуби смикає, сніг з неї так і сиплеться. Вітру смішно - грає він сніжинками, бавиться. Втомилася Зима. Стільки сил витратила, щоб весь ліс одягнути, білим пухнастим ковдрою укрити! Щоб не замерзли ялинки і деревця, та щоб звірятко в нірках тепло і затишно було. Треба адже, природі відпочити, виспатися, а вже як Зима про неї дбала, яке оздоблення для дерев вибрала! З донькою-Метелицею по лісі кружляла, сосни та ялини білими шубами вкривала, а потім з братом-Морозом ходила, все інеєм сріблястим пересипала. Вечорами Зима деревах казки розповідала, заколисувала. Тепер прийшла пора прощатися з улюбленим лісом. Зітхнула Зима, змахнула сльозинку-крижинку сніжним рукавом, сумно посміхнулася і поспішила по стежці ...

А Весна по сестриці скучила. Ось, побачила Зиму здалеку - полетіла назустріч пташкою, заспівала пісеньку дзвінко, радісно. По небу хмаринки білі пустила. І попливли вони корабликами над лісом, під весняним легким вітерцем. Промінцем сонячним, теплим, Весна дерев торкнулася - заіскрилися на них шубки, немов дорогоцінним камінням всипані! Кожну ялинку, кожне деревце Весна теплом своїм приголубила. Прокинулися вони, гілочками до неї тягнуться, радіють. Зайчик на стежку вискочив - побачив Весну, завмер від радості. Підійшла Весна, взяла його на руки, в вусату мордочку поцілувала - зайчик від весняного тепла так і розімлів.

... Раптом зашаруділо, скрипнув сніг раз-другий, все ближче, голосніше - що це? Мисливець, на лижах ковзає неквапливо. Ось він зупинився, дивиться на дерева, милується.

Вирішила Зима на прощання позбавитися, свою завзятість показати. Розбудила Зима дочку-Метелиці, яка вже спати лягла, та й наказала їй по лісі наостанок погуляти. Зраділа Метелиця, понеслася сніжним вихором, мисливцеві за комір снігу насипала. А Зима регоче, та дочку свою нахвалює.

Дивиться Весна, як мисливець марно сніг витрушує - шкода їй мисливця стало. А Зима не вгамовується, весело їй. Покликала, вона брата Мороза: він-то ще не спить! Мороз тут як тут - мисливцеві щоки щипає, за ніс вистачає, під кожух забирається!

Тут Весна не витримала, змахнула рукою. І виглянуло яскраве сонечко. Протягнуло воно до землі теплі промені - заіскрилося все навколо, засяяло, як діаманти розсипалися! Бачить Зима, скінчилася її влада: здалася, пора йти. Відправила Зима своїх помічників спати геть. А Весна пташок то покликала людей, що поховалися від Мороза. Прилетіли вони, і задзвеніла в лісі пісенька весняна. Підійшла Весна до мисливця, обняла його ласкаво, теплом своїм зігріла ...

Варто мисливець і чудової казці радіє: - ну і чудеса! Тільки що зима в лісі господарювала, і раптом тепло, і день весняний. Що за жарт!

Знав би він, що це - Зима з Весною зустрілися!