Наскільки грізна білоруська армія?

Реальна боєздатність Збройних сил Білорусії має не так вже й багато спільного з офіційними показниками

Останнім часом керівництво Білорусі з великим пафосом стало говорити про те, що має у себе одну з найбільш боєздатних армій на континенті, здатну відбити будь-яку агресію, звідки б вона не прийшла. Подібні висловлювання можна почути і з боку її південній сусідки - Україна, від якої білоруси сьогодні все більше намагаються захистити себе: зміцнюють свої південні рубежі, створюють нові прикордонні загони, проводять численні навчання і тренування, підсилюють контроль за перетином кордону і т.п. При цьому в обох випадках слова про високий рівень боєздатності збройних сил двох республік, м'яко кажучи, перебільшені - білорусам, звичайно, є чим похвалитися перед українцями і іншими пострадянськими республіками, але їм далеко до Росії або розвинених країн Заходу.

Нинішній стан білоруської армії, на думку численних експертів, далеко від того, що можна було б назвати серйозною боєздатністю. Хоча Білорусь і почала реформувати свої збройні сили набагато раніше за інших республік колишнього Радянського Союзу. Правда, в 1990-х роках це було продиктовано не стільки бажанням керівництва країни продемонструвати всьому світу свою миролюбність, скільки простими фінансовими проблемами, які продовжують переслідувати білоруську армію і до цього дня. За роки незалежності в результаті реформ чисельність збройних сил республіки скоротилася більш ніж в чотири рази і сьогодні становить близько 62 000 чоловік, що навіть за європейськими мірками зовсім небагато. Крім цього, була розпродана значна частина дісталися від СРСР озброєнь, що на рубежі століть навіть зробило республіку одним зі світових лідерів в торгівлі зброєю. Разом з тим була проведена і реорганізація армійської структури - замість армій, дивізій і корпусів були введені бригади, які, як вважається, більш пристосовані для ведення маневрених бойових дій, а також організована підготовка власних військових кадрів на базі Військової академії Білорусі та різних цивільних вузів. Все це свого часу дозволило скоротити бюджетні витрати на оборону і в якійсь мірі зберегти її кадровий склад - як би погано в країні не було, але військові, як правило, справно отримували зарплату і користувалися різними пільгами. Та й національний склад білоруської армії був збережений однорідним, а всередині її не виникло ні національних, ні релігійних протиріч. Мабуть, саме тому багато експертів і вважають, що у білоруських військових на сьогоднішній день один з найвищих на пострадянському просторі морально-вольової рівень.

Однак доводиться констатувати, що на цьому позитивні моменти в білоруській армії, на жаль, закінчуються. Сьогодні головна проблема, з якою вже зіткнулися військові Білорусії, - це фактична неможливість провести більш-менш повну модернізацію військ. Простіше кажучи, керівництво країни через брак коштів не може собі дозволити відмовитися від вже застарілої і морально, і фізично техніки ще радянського зразка. При цьому застаріває абсолютно все - авіація, танки, артилерійські установки, системи протиповітряної оборони і т.д., а на одних тільки морально-вольових якостях перемогти навряд чи вдасться. Все це не тільки послаблює білоруську армію, але і не дозволяє, як раніше, заробляти на продажу озброєння. Сьогодні покупці стали вкрай прискіпливі і не бажають купувати техніку 20-30-річної давності. Ймовірно тому, за статистикою ООН, Білорусь останнім часом стала продавати всього лише лічені одиниці старих радянських озброєнь, додатково приторговуючи боєприпасами, термін дії яких закінчується.

Виходячи з наявної на сьогодні інформації, можна говорити про те, що нинішні військові витрати білоруського бюджету не здатні задовольнити сучасні потреби армії. Сьогодні республіка витрачає на свої збройні сили близько $ 700 млн., Займаючи за цим показником 79 місце в світі. Для прикладу, Польща, чия армія за чисельністю вдвічі більше білоруської, витрачає на неї $ 9,6 млрд. На рік. Якщо згадати, що білоруський бюджет формується в місцевій «валюті» і зіставити темпи зростання військових витрат до темпів інфляції, то виходить, що вкладення в армію в Білорусі в кращому випадку залишилися на колишньому рівні. При цьому шукати додаткові кошти на модернізацію армії, як і раніше, треба, так як сучасні озброєння стоять вкрай дорого. Наприклад, вартість зенітно-ракетного комплексу типу С-300 може досягати декількох сотень мільйонів доларів в залежності від модифікації, а сучасний бойовий літак - $ 30-50 млн. Взяти подібні засоби Мінську нізвідки, і тому білоруси вже не перший рік намагаються знайти вихід із ситуації, що ситуації - коли дуже хочеться переозброїти армію, але можливостей на це немає.

З одного боку, в Білорусії робляться спроби власними силами відремонтувати і привести в більш сучасний вигляд старе озброєння. На підприємствах місцевого військово-промислового комплексу не тільки ремонтуються і модернізуються танки, вертольоти і літаки, а й створюються власні зразки озброєння: розвідувально-диверсійний танк 2 Т «Сталкер», комплекс ППО «Стилет» (спільно з Україною), протитанкові комплекси «Скіф »і« Шершень », вертоліт Мі-8 МСБ. Мабуть, найбільш гучним в цьому плані подією стала поява на Параді 9 травня нинішнього року реактивної системи залпового вогню «Полонез», випробування якої провели влітку в Китаї. До слова, білоруський президент тоді образився на Росію, заявивши, що «не такий активний наш союзник, Росія, в підтримці наших устремлінь»: «Про це ми окремо будемо говорити з президентом Росії. Але спасибі Китайській Народній Республіці, її керівництву за цю підтримку ». Достовірно невідомо, наскільки дана РСЗВ ефективніше російських і західних аналогів, але вважається, що вона дозволяє нанести точковий удар одночасно по восьми цілях на дальності понад 200 км, що робить її не гірше інших систем залпового вогню.

Всі ці розробки, звичайно, роблять честь білорусам, проте все ж вони не в змозі повною мірою привести білоруську армію в порядок. Як не може цього зробити і ще одна «надія» Міністерства оборони республіки - так звані «війська територіальної оборони», створювані з початку ХХI століття: вперше практичні дії територіальних військ були відпрацьовані ще в 2002 році в ході оперативно-тактичного навчання «Березина-2002 ». Це, по суті, підготовлені і навчені партизанських дій цивільні жителі, на яких, що найцікавіше, в республіці покладають серйозні надії. Наприклад 1 вересня було офіційно оголошено про те, що «ряд областей Білорусії виявили готовність в ініціативному порядку проводити збори з військовозобов'язаними територіальних військ в районах їх формування, здійснювати їх підготовку безпосередньо в районах виконання завдань». Більш того, тільки в 2015 році на тлі українських подій органи управління територіальної оборони вже взяли участь більше ніж в 40 заходах, особливо відзначившись при проведенні перевірки системи посилення охорони державного кордону на південному напрямку і територіальної оборони Гомельської області. Простіше кажучи, білоруська влада вирішила заткнути дірки в боєздатності своєї країни за рахунок простих громадян, які перебувають в резерві. І це в черговий раз свідчить про серйозні проблеми в оборонній політиці держави.

З іншого боку, Мінськ як і раніше вважає за можливе провести модернізацію і посилення своєї армії за рахунок Росії і бюджету Союзної держави. При цьому в другому випадку ситуація з кожним роком не стає краще - через погіршення економічної ситуації в російській економіці все програми СГ поступово скорочуються, в тому числі і у військовій сфері. Наприклад, фінансування союзних військово-технічних програм вже скоротилося практично на третину: якщо в січні 2014 року на ці цілі виділялося 3,5 млрд російських рублів, то на 2015 рік - всього 2,5 млрд. Хоча не можна заперечувати того, що в рамках Союзної держави вже давно діє угода про спільну охорону зовнішнього кордону в повітряному просторі і створення єдиної регіональної системи ППО, за рахунок якої протиповітряна оборона Білорусії вважається однією з найбільш боєздатних на всьому пострадянському просторі.

Звичайно, військово-технічне співробітництво двох країн цікаво перш за все Білорусії, яка, як зазначалося вище, за рахунок Росії планує переоснастити свою армію. Тому невипадково в Мінську вже анонсували поставку до кінця 2015 року чотирьох дивізіонів С-300. Більш того, до 2020 року білоруси за рахунок спільного з Росією фінансування планують закупити і кілька додаткових ракетних комплексів «Тор-М2», які вже знаходяться на озброєнні 120-ї зенітної ракетної бригади. Крім цього, в радіотехнічні війська країни має надійти і нова російська техніка: радіолокаційна станція «Роса» та радіолокаційний комплекс «Схід». Тобто білоруська сторона в будь-якому випадку не залишається у програші. Однак при цьому необхідно відзначити, що двосторонні зв'язки в галузі військово-технічного співробітництва цікаві і Москві. Наприклад, в Кремлі як і раніше вважають за доцільне розміщення на білоруській території своїх військових об'єктів, які в зв'язку з існуючою інтеграцією двох країн не матимуть статусу іноземних військових баз. Так, вже давно анонсоване створення військової авіабази в Бобруйську. І хоча реалізація цього проекту йде досить повільно, організація власної російського угруповання ППО на західних кордонах обійшлася б Москві набагато дорожче - близько $ 5 млрд, а це більше того, що поки сьогодні вимагають від Росії в Мінську. Та й використання білоруських аеродромів як об'єктів передового базування літаками російської дальньої авіації сьогодні виглядає найбільш оптимальним. Тому в Москві вже активізували свої дії з цього приводу: 2 вересня пёравітельство Росії вирішило розглянути на засіданні Євразійського міжурядової ради в Гродно (відбудеться 8 вересня) пропозиція про підписання угоди про російську авіаційній базі на території Білорусії, яке повинно бути направлено на ім'я В. Путіна .

Крім усього іншого, важливим є й аспект технічного співробітництва двох країн, в якому і Білорусія, і Росія отримують взаємну вигоду: білоруські підприємства ВПК в більшості своїй безпосередньо залежать від російських замовлень, а Росії, в умовах санкцій і втрати українських виробників, необхідно закрити утворилися проломи в поставках оборонної продукції. І мова в даному випадку йде не тільки про шасі для ракетних комплексів, які випускає Мінський завод колісних тягачів. Білоруси забезпечують російську оборонку запчастинами для танків Т-90С, Т-72С і Т-80У, бойових машин десанту і піхоти, артилерійських систем, протитанкових ракетних комплексів, а також засобів ближнього бою і стрілецької зброї. Додатково до цього з вуст віце-прем'єра РФ Д. Рогозіна навесні нинішнього року прозвучала інформація про те, що білоруський «Пеленг» повинен замістити українські приціли для російських самохідних протитанкових комплексів «Хризантема».

Список військово-технічного співробітництва двох країн можна продовжувати досить довго. Однак і без цього зрозуміло, що Білорусь і Росія зацікавлені в збереженні союзницьких відносин в даному напрямку. Москві необхідно забезпечити свою військову присутність на східних кордонах ЄС і попутно «Не осліпнути» в процесі стеження за військовими об'єктами на континенті: тільки в Білорусії з усіх пострадянських республік, крім Росії, залишилася і працює радіолокаційна станція попередження про ракетний напад, яка знаходиться під Барановичами і відстежує небо практично над всією Західною Європою. Мінську ж співпраця з російськими партнерами несе подвійну вигоду. По-перше, це можливість «на халяву» провести модернізацію своєї армії. По-друге, збереження у себе в руках хоч якогось важеля тиску на Москву. Білоруська влада вже неодноразово говорили про те, що тільки завдяки їм зберігається мирне небо над головою росіян, а тому Кремлю треба не шкодувати грошей і продовжувати спонсорувати своїх союзників. Правда, з кожним роком подібні аргументи стають все менш дієвими, але в Мінську продовжують вірити в свою незамінність для Росії. Ось тільки цінність такого союзника для Москви з кожним роком здається все менш очевидною. Тим більше нічим, крім як словами, підтримати Росію в разі серйозної небезпеки білоруси не зможуть: за наявною сьогодні інформації, в разі військової агресії білоруські війська за планом повинні будуть відійти ближче до російських кордонів і чекати допомоги від свого союзника. Така реальність в сфері оборони Республіки Білорусь, яка далека від того, що намагається показати всім місцева пропаганда.

Радов Микола