Ніколи не здавайся!

двічі декоммунізірованний

У списку з 520 чоловік, які підпадають під закон про декомунізацію, є одна вигадана фігура: "Павло Корчагін, літературний герой роману М. Островського" Як гартувалася сталь ", який пропагував боротьбу за встановлення радянської влади в Україні". І трохи далі за алфавітом - його автор: "Островський Микола Олексійович - радянський військовий і партійний діяч, письменник; учасник встановлення радянської влади в Україні і боротьби з повстанським рухом, служив в бригаді Г.Котовського, 1-ї кінної армії і Частинах особливого призначення (ЧОП) Червоної армії, співробітник Ізяславської ЧК (1919-1921), секретар райкому комсомолу в Берездові та Ізяславі, секретар окружкому комсомолу в Шепетівці (1924); бригадний комісар Політуправління Червоної армії (1936) ".

Судячи з цієї інформації, Островський потрапив в список ворогів цілком заслужено. Однак наскільки об'єктивна ця "об'єктивка"? І так чи небезпечний для сучасної України герой написаного ним роману, що його, книжковий персонаж, засудили на вічне безпам'ятство?

слава

Втім, ці два прізвища зараз пам'ятають хіба що люди, які навчалися за часів СРСР. Роман давно вилучили зі шкільної програми, його автор не тільки перестав бути культовим письменником, а й взагалі загубився серед класиків радянської літератури, цікавих сьогодні хіба літературознавцям. Наприклад, у Хмельницькій обласній бібліотеці, яка не відмовилася від імені Миколи Островського, присвоєного їй ще в 1948 р, кажуть, що зараз практично ніхто з молодих читачів не знає, хто такий Микола Островський. "Князь?" - морщать чоло, плутаючи його з князями Острозькими. Хоча ще чверть століття тому мало який князь міг зрівнятися славою з Миколою Островським.

Він прокинувся знаменитим
17 березня 1935 року, коли "Правда" - головна газета СРСР, через яку комуністична влада здійснювала свою ідеологічну політику - надрукувала нарис Михайла Кольцова «Мужність».

"Микола Островський лежить на спині, горілиць, абсолютно нерухомо. Ковдра обгорнуте навколо довгого, тонкого, прямого стовпа його тіла, як безперервний футляр, який не знімається. Мумія".

З такого фотографічно безпристрасного опису один з найвідоміших у той час радянських журналістів почав розповідь про маловідомий 30-річному письменнику - прикутого до ліжка, сліпому, живими у якого залишалися тільки мозок і голос. І щоранку цей мозок, долаючи біль і смертельну безнадійність, диктував сторінки нової книги. Хоча роман "Як гартувалася сталь" після публікації в журналі "Молода гвардія" вже вийшов в окремому виданні тридцятитисячним тиражем, за ним стояли черги в бібліотеках, готувалося перевидання книги, - прізвище Миколи Островського мало хто знав в країні, влада якої вже перетворила літературу в один з приводних ременів створення нової людини - будівельника комунізму.

Микола Островський і його секретар

Публікація в "Правді" неймовірно прискорила цей процес. Не може не дивувати, як швидко маховик радянської пропаганди, повністю ототожнити героя роману Павку Корчагіна з автором книги, перетворив цей штучний симбіоз в істинний символ революційної боротьби за радянську владу. Зовсім хлопчик, який кинувся у вир революції та війни за її ідеали, поранений, застуджений, покалічений, знову і знову виривали себе з нещадних лещат хвороб і фізичної немочі, щоб будувати нову країну, - таким зі сторінок твору з'явився перед націленим на перемогу світової революції суспільством новий герой. "Нереальний персонаж", як ще недавно говорили, пояснюючи молодому автору провал його літературного дебюту, досвідчені рецензенти.

Але радянської влади потрібен був саме такий, нереальний, герой. У реальну плоть вона надала його сама. Про Островського моментально заговорили всі, так само не відділяючи його від Павки. І визнання, нагороди, захоплення і любов, більшою мірою була призначена художньому персонажу, саме тому, що його вважали реальним і справжнім, полилися на автора золотим дощем. Орден Леніна, обрання делегатом комсомольських з'їздів, трикімнатна квартира в Москві і споруджений за рахунок уряду України будинок в Сочі, звання бригадного комісара, а головне, - нові тиражі і переклади (за життя автора роман "Як гартувалася сталь" видавався 41 разів, а всього - 770 видань загальним тиражем 54 мільйони (!) примірників в оригіналі російською і в перекладі на 75 мов народів СРСР і 56 мов інших народів світу) - принесли Миколі Островському світову славу.

Чи був причетний до створення цього міфу сам Микола Островський?

Процитуємо сказане ним в 1936 р .: "Роман - це в першу чергу художній твір, і в ньому я використовував також своє право на вигадку. В основу роману покладено чимало фактичного матеріалу. Але назвати цю річ документом не можна. Це роман, а не біографія , скажімо, комсомольця Островського ... "А ось як говорила про це дружина Миколи Островського, Раїса Порфиріївна Островська, в інтерв'ю газеті" Правда "від 26 травня 1987 р .:" Мене часто запитують, як у Островського виникла ідея написати книгу? Коли почалася наша перша важка зима в Новоросії йске, довгими засніженими вечорами ми просиджували біля ліжка Миколи. Щоб якось нас розважити, він розповідав захоплюючі історії зі свого недавнього минулого: як воював в частинах Червоної Армії з білополяками, як був поранений, як будував вузькоколійку під Києвом ... Правда, боячись здатися хвалитися, намагався переконати нас, що багато ці події стосуються не його особисто, а іншу людину. Він бачив, з якою зацікавленістю ми слухали, і, як зізнавався пізніше, тоді і виник у нього задум створити з цих епізодів повість для молодих " .

Зверніть увагу, як обережно, без категоричних тверджень про Островського як прототипі Корчагіна (через півстоліття тотального офіційного ототожнення автора з літературним образом!) Розповідає його вдова, сім'я якої, власне, жила на дивіденди від літературної спадщини чоловіка. Зараз всім відомі схеми, за якими творилися біографії потрібних більшовицькому режимові героїв. А якщо і проривалися нотки правди (що абсолютно очевидно з наведених цитат), їх вміло ретушували або просто безцеремонно вирізали. І хто б посмів протестувати? Повірте, тоді - ніхто.

Та й слава, право слово, напевно тішила письменника-початківця, особливо після перенесених їм страждань. І, судячи з деякими спогадами його сучасників, Островський, свідомо чи ні, шукав і прагнув до слави - хоча, природно, не ціною фізичної немочі і безпорадності. Не виключено, що він вбачав своє покликання саме в літературі, яку любив з дитинства. Напевно, це передалося від матері, Ольги Заєць, - чешки за національністю (у пошуках землі чехи з Моравії цілими селами переселялися на Волинь), освіченої жінки, яка знала шість мов. Вона змолоду готувала в наймах, а в заміжжі за майже вдвічі старшим її вдівцем Олексієм Островським в одній половині будинку виховувала чотирьох дітей, а в другій, яка називалася чайної, продавала чай, випічку і смажену рибу (горілкою не торгувала, бо поруч стояла церква ), - що не завадило їй іноді складати вірші: так, для себе, для душі.

Втім, Микола Олексійович Островський недовго насолоджувався солодким тягарем слави. 22 грудня 1936 року він помер у Москві. Там і був похований. Але смерть не зупинила його славу, навпаки, примножила. Тим більше що сам письменник уже не заважав своєю присутністю, і більшовицькі ідеологи ліпили з нього що хотіли - радянський міф, комуністичну легенду, революційного героя на століття. Іменем Корчагіна і Островського називали піонерські загони і табори, вулиці і пароплави, про них - обох - писали, співали, знімали кіно і ставили вистави, їх малювали і вирізали. Їм - в одній людині - людині в будьонівці і червоноармійській шинелі споруджували пам'ятники, присвячували фестивалі і конкурси, відкривали музеї. Шепетівка, де відбувалося більшість подій роману "Як гартувалася сталь", стала називатися містом комсомольської слави. У 1979 році тут спорудили величний пам'ятник Миколі Островському і відкрили музей - феноменальне твір архітектури, створене за індивідуальним проектом, художньо-монументальне оформлення якого на той час не мало аналогів. Та й досі вражає самобутністю і точно відображає дух твору і дух епохи, в яку цей твір було настільною книгою мільйонів. Не випадково комісія ЮНЕСКО внесла цей музей в "Каталог музеїв світу". Обласна молодіжна газета Хмельниччини, до складу якої входить Шепетівка, називалася "Корчагінець". Український комсомол заснував премію ім. Миколи Островського. Його ім'ям навіть назвали астероїд.

Мало хто мав таку - до неба - славу.

Тим більше дивно, що вистачило всього двох десятиліть, щоб вона зникла наче й не було.

правда

Тому що зникли держава і порядок, які уособлював Корчагін-Островський. Фанфари замовкли, софіти погасли, під нещадними променями правди миттєво зів'яли пропагандистські догми, якими наповнювалися вітрила комуністичної ідеології. І яскравий образ борця за краще майбутнє людства, яке Павка Корчагін ототожнював з комунізмом, так само вицвів і збляк, бо видався зайвим сьогодні, в іншій країні з іншими цінностями. Правда, вилізла з-під облуплених радянських декорацій, виявилася далекою від ідеального образу Павки, ототожненого радянськими ідеологами з Островським. Це УРЕ твердила, що "Островський Микола Олексійович народився в сім'ї робітника ... З 1915 року працював в Шепетівці, де в 1918 році зблизився з більшовиками. Під час німецької окупації та громадянської війни виконував доручення підпільного ревкому. У 1919 році вступив до комсомолу , пішов добровольцем на фронт, служив у бригаді Григорія Котовського та Першої кінної армії. у 1920 році під Львовом Островський був поранений ... "А українські дослідники творчості Г.Островского у пресі 90-х років ХХ ст. оприлюднили зовсім іншу його автобіографію, написану, очевидно, в 1924 р, перед вступом в компартію.

"Народивши я в 1904 р. В с. Вілії Волинської губернії, - писав М. Островського (документ наводиться мовою оригіналу з публікації Ю.Миціка в червневому номері" кур'єру Кривбасу "за 1997 р - С.К.) - батько мій працював на ґуральні робітніком в солодочному відділі. Там я вчивсь в сільській школі. Мій старший брат поступово у 1914 р. на ст. Шепетівку на службу помічником слюсаря в депо и ми всією сім'єю Приїхали в Шепетівку. Мій батько старий, 68 л., що не МІГ Вже працювати, тоді нам з братом Прийшла працювати на сім'ю. Я поступово на роботу в буфет на станції, на кухн підносіті обіди. Там я пробув до 19 року, в 1919 р. поступив на матеріяльній склад ст. Шепетівки різаті дрова до паровика, де й проробівдо 20 року. Потім поступово звіте учнем помічника кочегара на електростанції, де проробів до року. Був кубівника на станції , в переміжку вчився в школі. у 21 году булу перша конференція Робітничої молоді, де я БУВ Вибраний на повітову конференцію молоді, после чего вступивши в КСМУ Шепетівської организации. У серпні місяці КСМ командірувало мене в Київ до школи Залізно-дорожної (електротехнічній відділ), де я БУВ до кінця 1 922 р. Опісля я БУВ хворий кілька раз (більш 8 м.) Тифом. Захворів, пріїхав в Шепетівку до батьків, де й болів. О першій годині цею хворості в грудні м. Проходила Всеукраїнська перепис КСМУ, котрій я не пройшов и механічно ВИБУВ з КСМ. После хворості вступивши в КСМУ в 1923 р., В травні місяці БУВ послань Окркомом КСМ секретарем Берездівської районової организации, де працював увесь 1923 рік. У вересні 23 року БУВ чинний кандідатом КПБУ Берездівською парторганізацією и учет Окркомом КПБУ 17 січня - 24 р. Рекомендувалі в партію: Лисицин Миколай Миколаєвич, член КПБУ з 18 р., П.к.ч. 289188, Предрайвіконкому, Трохімів, член КПБУ з 20 р., П.к.ч. 290391 секретар райпартком и Панасевич, член КПБУ з 20 р., П.к.ч. 2777. У травні місяці БУВ послань окркомом КСМУ райорганізатором на Заславля, де й працюю до цього часу. Н.А. Островський ".

А ось в листах 1922 р до коханої дівчини Л.Беренфус - навпаки: "Люсі, що не вважайте мене, мій друг, за хлопчика, який, сидячи і нічого не роблячи, задумав розчаруватися і мріяти про повітряні замки і ідеальної свободи, рівності і братерство. Порив цього бажання жити своєю мрією кинув мене в армію в 1919 році, але я швидко зрозумів, що душити когось - не означає захищати свободу, та й багато іншого ... "

Але приватний лист, ще й до коханої, в чиїх очах кожен юнак завжди хоче виглядати героєм, не документ. Втім, нехай шукають факти і роблять висновки чесні біографи. Згадаймо лише, що маленький Коля за часів Першої світової двічі тікав на фронт - або тому що війна гриміла занадто близько, зачаровуючи хлоп'яче уяву, яка військова кісточка позначалася: всі чоловіки в батьківській родині, від прадіда - російського солдата, що осів на Волині, - служили в армії. Але невиліковна хвороба, ще змолоду скували хлопця, котрий не була наслідком поранення в бою або застуди на будівництві боярської вузькоколійки, як описано в романі, - колія, побудована ще за царя, працювала безперебійно. Сучасні медики вважають, що у Островського була вроджена хвороба Бехтєрєва, а сліпота розвинулася як наслідок важко перенесеного тифу.

Нова інформація знову викликала дискусії щодо авторства роману "Як гартувалася сталь". Знову - тому що час від часу розмови про це виникали в літературному середовищі і за радянських часів. Але тоді, як виникали, так і згасали. А тепер в'їдливі критики наполягали, що відповідальний редактор журналу "Молода гвардія" Анна Караваєва і заступник редактора видавництва Марк Колосов, а може, і письменник Олександр Серафимович не так відредагували, скільки переписали твір. Докази треба було б шукати, порівнявши авторську рукопис з першою публікацією. Але, наприклад, мені в опублікованих дослідженнях творчості М.Островського ніколи не зустрічалося жодної копії хоча б однієї сторінки авторської рукописи. Однак автори цих публікацій стверджують, що вони є (хоча їх і мало) - зразки оригінального авторського тексту, малограмотного і стилістично невмілого, випадково збереглися в українських музеях і архівах (московські неохоче відкривалися перед українськими дослідниками, - або ж дослідники не дуже і стукали туди ?). Отже, вони і є доказами, як і скорочений з 700 до 395 сторінок обсяг роману, і красномовні деталі на зразок рідної для уродженки Пермі Караваєвій "модрини", яку Корчагін рубає в Боярці під Києвом, де модрина не росте. Хоча, з іншого боку, в листі до свого друга П.Новікову Островський, скаржачись на безцеремонні скорочення тексту, все ж радів: "Одне добре. Це вся книга моя, і ніхто не влеплял свого".

Миколи Островського - 21 рік

Правда, відомо, що в "Молодій гвардії" спочатку забракували роман і взяли його в роботу тільки після наполегливих прохань партійних товаришів автора. Є дані про негативну рецензії на твір Островського, знайденої в архіві Максима Горького після його смерті. Але Островський сприйняв її як стимул до ще більш сумлінній праці над собою.

Вітчизна

Існує версія, що роман "Як гартувалася сталь" Островський спочатку написав українською мовою. Вона викликана спогадами українського письменника Юрія Смолича: "Тепер усе це закреслено, вікреслено й забути - як НЕ Було." Як гартувалася сталь "в першій чернетці писано (коли Микола Островський ще живий у Харкові) українською мовою. Звернута на него Рамус як на письменника підказав Григорій Іванович Петровський - через свого, в ті роки, помічника чи порученця, майбутнього вусппівського письменника Івана Кириленка (1902-1938). За Якийсь час (а це вже десь напрікінці двадцяти років) рукопис - чи тієї ж чернеткі, чи Вже Першої редакции тексту, що не з аю, - попал до рук Івана Микитенка, вусппівського вождя. ВІН начисто забракував Написане ... "

За словами самого Островського, в 1927 году ВІН почав писати повість про Котовці. Написане надіслав для уточнення Товаришам в Одесу. Альо пошта Втрата рукопис. Досліднікі НЕ дуже довіряють Цій Версії. Більше схіляються до думки, что перша проба пера булу Вкрай Невдалий, - ймовірно, це про неї згадувать Смолич. Може, самє того Микола, Вже Почаїв сліпнуті, надійшов в заочний Комуністичний університет імені Свердлова и буквально запоєм читав художню літературу. І, може, самє того в подалі решил писати російською мовою. Або, як до сих пір много в Україні, вважаю, что з російськім простіше досягті успіху. Хоча, судячи з тієї ж автобіографії, написаній на українському упереміш з суржиком, російського він не знав. Якби знав - писав би на ньому, адже до середини 20-х років діловодство в радянській Україні велося російською мовою, оскільки серед керівників і управлінців поголовно були росіяни: українці довго не визнавали владу більшовиків.

Але Островський цю владу не просто визнавав, - він сам хотів нею бути. Власне, його роман - про її жорстокому становленні в Україні. І ніяких сентиментів до борців за свободуУкраіни в творі немає. Навпаки, все, що пов'язано з національно-визвольною боротьбою українців, описано або з ненавистю, або з насмішкою. Власне, будь-яка національність взагалі не цікавила Павку Корчагіна - тільки класове походження.

І сьогодні багатьом в Україні це дає підстави відкидати творчість Островського як чуже для нас або вороже - але, однозначно, непотрібне. Декоммунізіровать його і його героя - деколонізувати таким чином нашу свідомість. Перейменувати вулиці і що там ще названо їх іменами. Позносити пам'ятники. У Хмельницькому це вже вирішено. Вулицю Миколи Островського перейменували. Пам'ятник Корчагінців - хлопчик в будьонівці біля однієї зі шкіл в центрі міста - вже прийняли рішення знести. Чи не наші ці Корчагіни-Островська - ну не наші ж!

А чиї ж?

Ну, віддамо все Москві. Вичистимо всіх до ноги з нашої історії, літератури, науки, мистецтва, військової справи - українців Гоголя, Чехова, Короленка, Мачтета, Маяковського, Бєляєва - тому що писали російською; українців Прокоповича, Безбородько, Кочубея, Розумовських - тому що створювали Російську імперію; українців Боровиковського, Куїнджі, Рєпіна - тому що називалися російськими художниками; українців Желябова, Перовську, геніального винахідника космічних апаратів Кибальчича - тому що їх, борців за українську автономію, радянська влада зробила героями як цареубийц. Їх же мільйони - українців, що служили імперіям, російської та радянської, і серед них є рідкісні таланти і навіть генії. Так віддамо Росії всіх? Або ж зрозуміємо, що все талановите, створене на нашій землі або нашими людьми, незалежно від їх поглядів, переконань і держав, яким, на жаль, в певний час належала та чи інша частина України, - і наше теж? Може, не героїчне, може, суперечливе, але все одно - наше? Гідне вивчення, цікаве для туристів, а головне - збагачує нашу культуру і - незважаючи ні на що - звеличує наш народ ?!

Микола Островський і його творчість - з цього ряду. Це розуміють в Шепетівці. При владі там сьогодні "Свобода", але Островський - поза політичними суперечок. Не йдеться ні про зміну назви вулиці, ні про будь-які зазіхання на музей (як це було в 1990-х, коли в унікальному музейному приміщенні відкрили ... нічний клуб). Інша справа, що працівники музею хочуть концептуально змінити експозицію, доповнивши "вітринну" радянську історію документами історії прихованої - про російську окупацію України, Голодомор, репресії. За допомогою в часткової реекспозиції звернулися до одного з керівників авторського колективу, який створював музей, - А.Гайдамака. І той погодився допомогти. Безкоштовно!

Жителі міста телефонують і заходять: "Якщо підтримка потрібна - говорите, ми музей не віддамо". Островський для них - більше, ніж земляк, і більше, ніж письменник. Це - не дивлячись ні на що - їх слава. Символ епохи, яка поєднала добро і зло.

Засуджувати його сьогодні за те, що він був плодом свого часу? Шукати пояснення, чому став більшовиком, а не петлюрівцем? На поверхні лежить проста відповідь, який застерігає і нас, нинішніх: чия влада - того й мова. Не виключено, що перша невдала проба пера, зроблена на рідній мові, і, можливо, нетактовна реакція когось із українських письменників принизили молодого нервового честолюбця і назавжди відвернули його і від написання українських творів, і від спілкування з вітчизняними літераторами. Найімовірніше, що на російський Островський перейшов в середині 20-х, коли майже оселився в лікарнях і санаторіях великих міст, а остаточно - коли почав російською писати. Навряд чи це визначило одруження в 1926 р з Раїсою Мацюк з Новоросійська, на вулицях якого, до речі, тоді переважав українську мову. Адже сім'я дружини була родом з рідної волинської Вілії.

Між іншим, в автобіографії Островський згадує про своє навчання у Вищому початковому училище в 1917-1919 рр., Коли влада в Шепетівці належала Українській Народній Республіці, потім - гетьманату Павла Скоропадського і знову УНР. Що й не дивно - знав, в яку партію вступає. А ось спогад про це його колишньої вчительки М.Рожановской проливає світло на дещо в характері майбутнього письменника: "Я пояснила хлопцеві, что теперь в Україні відкріваються школи, в якіх вікладатімуть рідною мовою. ВІН Одразу ж попросивши книгу українською мовою. Я дала Йому підручник з історії культури и дозволила взяти додому. ... Читали біографію Тараса Шевченка и его "Кобзар". На Колю справило величезне враження життя цієї Великої людини. ВІН сказавши: "Багато страждав ВІН и мучівся, а все-таки досяг свого и ставши відомим усьому Світові письм нніком, которого всі читають, люблять и всегда чітатімуть и пам'ятатімуть ".

Чи не тоді було посіяно зерно любові до письменництва і прагнення саме на цьому шляху прославитися ?!

А що слово Шевченка з того часу назавжди проросло в його серці - істина, через багато років, в 1987-му, підтверджена його дружиною. "Поки ВІН ще бачив, у важкі для себе хвилини всегда читав" Кобзар "Тараса Шевченка, - згадувала Р.Островская. - Особливо любив поему" Катерина ". Ніколи НЕ розлучався з цією книжкою, Скрізь возів ее з собою. Від постійного читання вона обірвалася, зосталась без обкладинки (зараз книга зберігається в музеї Островського в Шепетівці. - С.К.) Коли Біль ставав нестерпнім, починаєм співати улюблені пісні: "Дивлюсь я на небо", "Як умру, то поховайте" та інші. Казав, что смороду допомагають хоч на мить вернуться в ті дні, коли ВІН БУВ повний сили й здоров'я парубки ".

Тому хто знає, чи усвідомлював Островський себе українцем. Але що лікували його тільки рідне слово і українська пісня - факт.

дух

Втім, літературна спадщина Миколи Островського несе в собі значно більше, ніж прямолінійний політичний аспект. Оскільки він - про перемогу над неймовірно складними обставинами, відданості ідеалам і мужність жити навіть в нестерпних умовах, що не зраджуючи себе, - про те, чому немає меж ні територіальних, ні ментальних. Саме цією силою була наповнена кожна сторінка твори. Тож не дивно, що його читали і їм захоплювалися мільйони. І не тільки просоціалістично налаштовані патріоти в кубинських горах або в'єтнамських лісах, а й віддані "ідеалам імперіалізму" японці, які, незважаючи на ще свіжий акт про капітуляцію у Другій світовій війні, поставили на сцені токійського театру п'єсу за цим романом. Щоб, капітулювавши, - не здаватися. Та й китайці, рухаючись зараз, скоріше, по рейках капіталізму, ніж по світлому соціалістичному шляху, раптом на рубежі століть зняли 20-серійний телефільм саме про Павку Корчагіна. Знімали, до речі, тут, в Україні, в рідних місцях Миколи Островського. Серіал, кажуть, вийшов дуже навіть китайським і став кінохітом кінця тисячоліття в самій багатолюдній країні світу, а Павка Корчагін знову - улюбленим героєм нових мільйонів.

Тому не має значення, воював чи Островський на війні. Основне, що він - переміг. Відчай, смуток, роки на межі життя і смерті, які навіть самого сильного роблять слабким. А його - не подолали.

Що тримало на світі його - "маленького, блідого, что навзнак лежав у далекій халупці в Сочі, сліпий, нерухомости, забутий"? Слабкість? Злість? Честолюбство? Або просто фізична неможливість піднести до скроні пістолет?

Дух. "Дух, что Тіло рові до бою", як писав такий же одухотворений і такий же змучений Іван Франко.

Він не міг підняти руку - а піднімав на боротьбу мільйони. Словом. Вірою. Власним прикладом, який став зразком для всього світу.

"Зумій жити и тоді, коли життя становится нестерпнім. Зроби его корисності", - такий заповіт залишив Микола Островський. І довів це своїм життям. І надихає на це інших, кого теж не балувала доля. У музеї Островського ціла експозиція присвячена людям, що зуміли подолати каліцтва або хвороби: В.Коробкіну, який писав картини, тримаючи пензля пальцями ноги; Л.Міхайловой, яка малювала, тримаючи олівець в зубах; Л.Лісайчук, у якій ампутовано руки, але вона дуже гарно вишиває, і іншим, таким же незламним. На жаль, російсько-українська війна щодня розширює цю експозицію.

... Серед сумних інформаційних телесообщеній про вбитих і поранених в АТО наших бійців якось затесався оптимістичний сюжет. Про повернення з лікування Юрія Весельського, одного з перших поранених наших хлопців, що залишився в 21 рік без ноги. Його зустрічали в Борисполі рідні, друзі та журналісти, - а він аж сяяв молодістю і здоров'ям і ледь не підстрибував від щастя на своєму протезі.

Шкода, що такі сюжети нечасті в нашому інформаційному просторі. Хоча ця сторона війни - фізична, психологічна, соціальна реабілітація уражених нею - повинна була б постійно перебувати в полі зору нашого суспільства. Більш того: вже давно повинна бути розроблена і щодня втілюватися в життя державна програма повернення до повноцінного життя всіх покалічених війною. Якби вона була - продумана, системна, глибока, - в ній неминуче знайшлося б місце для прикладів. Для людей, які перенесли в житті не менше страждань і випробувань - і не здалися, а перемогли. Їх - таких - чимало навколо. Їх ще більше в нашій історії. І один з найяскравіших серед них- Микола Островський.

То ж чи варто відмовлятися від його літературної спадщини і від нього самого? Особливо зараз, коли знову війна, коли за революційні ідеали, за вільну і незалежну Україну гинуть найкращі її діти. Коли тисячі молодих і красивих в одну мить втрачають ноги, руки, здоров'я - тільки тому, що люблять свою країну і захищають її. Азарт бою і товариші поруч допомагають їм забути про каліцтво або потворності. Але коли вони залишаються наодинці з собою і шаленіють від болю і відчаю - їм потрібен хтось старшим і мудрішим, хто пережив подібні страх і безвихідь. І вижив. І переміг.

Той, хто з тихих білих сторінок книги, яка робила безсилих - сильними, байдужих - пристрасними, цинічних - ідейними, каже: "Ніколи не здавайся, друг. Так загартовується сталь".