Пекло з усіх боків

1. порядок
2. терапія
3. «Батя, вибач, трошки неточні координати»
4. Дитячий садок
5. заради дітей
6. Церква
7. «Ми підемо на Київ і Львів»
8. «Ми відморозки!»

Новосвітлівка знаходиться в 7 кілометрах на південний схід від Луганська. З 13 по 28 серпня село жило під перехресним вогнем

Дивіться фоторепортаж Анни Артем'євої

Солдати Нацгвардії (постали у лікарні, школи і ДК) і батальйон «Айдар» (у церкві) увійшли в Новосвітлівка, «лежачи на бетеерах», згадують очевидці. Вони нарахували всього близько 150 солдатів на майже трьохтисячне село. Десять днів між ополченням, що розташувався на пагорбах зі сходу, і армією йшли короткі бої. А з 24 по 26 серпня українські війська і сепаратисти, які отримали, за їх власними словами, підкріплення у вигляді російських танків і артилерії, полоскали один одного цілодобово. Армія і «Айдар» відступили. Росіяни ж, розповідають місцеві жителі, пройшли через сусіднє село і пішли брати луганський аеропорт.

А половину Новосвітлівки зрівняли з землею.

порядок

До зруйнованого села нас підвозить таксист Сергій, опиняється уродженцем Новосвітлівки. Його будинок частково розбитий: вибило вікна та двері, знесло третю частину даху.

- А у мене жінка загинула, скоро сорок днів. Ополченець на танку розчавив тролейбус в Краснодоні, то чи п'яний, чи то з керуванням не впорався, - ошелешує водій. - Одні кажуть, що розстріляли. А інші кажуть, що сидить в ямі на хлібі і воді. Нехай думає, скільки людей він життя позбавив (п омимо 50-річної Світлани Куліновой, за словами Сергія, загинули водій тролейбуса, кондуктор і ще троє пасажирів. - Ред.). А така була акуратненько, чистенька - ну жінка! Розписатися збиралися ... Скільки позакривали за все, готувалися до зими, макаронів набрали, солі, цукру. А тепер - все. І вдома теж немає. 55 років - починай все по-новому. Така порожнеча ось тут, - розгублено дивлячись на дорогу, Сергій кілька разів ляскає долонею по грудях. - Пішла - не прийшла. Розбили - не побудували. Дуже велика образа у мене.

- Тобто і при ополченців бардак? - питаю.

- Ні, взагалі ополченці молодці, порядок тримають. Мародерства практично немає, блокпости стоять. Комендантська година у них. Сухий закон був. Кого ловили п'яного за кермом - машину відбирали. Зараз начебто відправляють тільки окопи рити. Серйозні люди, - каже Сергій.

Блокпост ополчення на в'їзді в Новосвітлівка

терапія

На в'їзді в село - технікум з почорнілими від пожежі верхніми поверхами, потім блокпост, а за ним - філія центральної районної лікарні. Терапія, двоповерховий корпус з найкращим, за словами санітарок, ремонтом, постраждала більше інших відділень. Над виступаючими вперед крилами будівлі немає перекриттів, хол на другому поверсі теж позбувся стіни і проглядається з вулиці. Перед корпусом стоять кілька жінок і один чоловік - з мітлами. Це співробітниці відділення і заступник головного лікаря. Розгрібають завали з початку вересня. Решта лікарі випарувалися.

Коли почалися бої, що залишилися п'ятьох хворих перевели в підвал, де робили навіть операції. «А потім тут кожен божий день така черга була за довідками про смерть. Неможливо було дістатися до кладовища під обстрілом, ховали в городах, зараз перезаховують », - розповідають санітарки.

відділення терапії

В щодо вцілілої кімнаті без вікна на першому поверсі жінки організовують обід. На скромному столі - свої овочі та навіть кілька шматочків сала. «Були б гроші, взагалі б не пропали», - кажуть медсестри. Останню зарплату вони отримали в червні, а пенсій багато і за червень не дочекалися.

- Солдати тут стояли українські, в тому числі 24-26 серпня, через що будівля повністю і зруйновано, хоча їх просили не заходити. Ми потім одяг знаходили, бронежилети. Нормальні хлопці, не хотіли укладати контракт і воювати. І незрозуміло, навіщо нас зіштовхнули. А ось «Айдар» - ті ще мародери. Я ж бачила, як вони цокали, на БТР диван вивозили! - щебече літня медпрацівниця. - А на початку вересня у нас було зібрання. Приїжджав Кравцов, глава адміністрації Краснодонського району. Роботи не буде, відроджуватися тут нічого не буде, їдьте, каже, в Росію ...

- А ви нас не знімаєте? - перебиває її колега. - А то хіба мало чого ми можемо в гарячці болтануть. Як у «Весіллі в Малинівці»: «Знову влада міняється!» Боїмося правду сказати, чесно кажучи.

«Батя, вибач, трошки неточні координати»

Через дорогу навскоси від лікарні - розбита школа і кілька двоповерхових будинків по Дорожньої вулиці, в яких живуть вчителі та медпрацівники. Опівдні біля під'їздів людно. На мангалі, прикритих зверху листами, варять борщі.

Один будинок буквально розійшовся по швах. Між плитами можна просунути кулак. Сходи на другий поверх рухнула. Балкони збиті. У сусідньому будинку пряме попадання не залишило в декількох квартирах внутрішніх стін, а пожежа знищила все, що люди нажили. Майже всі мешканці в цей час сиділи в підвалах. Деякі виїхали в Росію. Зараз повернулися, але - без дітей, яких умовляють отримувати громадянство.

За формою воронок і глибоких ран на стінах будинків видно, що прилітало з усіх боків.

- Солдати були на школі, але вони 26 серпня пішли, - каже фельдшер швидкої допомоги Ніна. - Дванадцять годин, з пів на шосту ранку до пів на шосту вечора, по них стріляли. Але вони однією маленькою купкою були, а стріляли по всьому селу. Один ополченець потім сказав моєму батькові: «Ну, батя, ти вибач, трошки неточні координати були». Нормально ?! У нас тут до ста чоловік загинуло.

Ми, звичайно, раді, що світ прийшов, - продовжує вона. - Поки що. Але ми прекрасно знаємо, хто нас розстріляв. Це не Нацгвардія і навіть не ті найманці, вони-то хоч грабували. А тут солдатики стояли, вони взагалі нічого не робили. Ну якщо по ним звідкись стріляють, то і вони луплять. А ми опинилися в центрі подій.

Запитуємо Ніну, до кого ж тепер податися, якщо дісталося і від України, і від Росії.

- До України після всього цього вже не хочеться. Я фельдшер швидкої допомоги, я взагалі поза політикою, мені по барабану, кого лікувати. Але що моя дитина зробив цього Порошенко, який ввів сюди війська? Як може бути країна єдина, якщо у кожного олігарха своя армія? А Росію ми приймемо, якщо вони народу допоможуть. Нам вже без різниці, хто буде стояти при владі, аби був мир. І хоча б світло. І вода. Ми вже навіть за газ якось мовчимо.

Ніну веде їсти борщ сусідка Світлана. У мангала залишається кучерявий повненький Сергій, її чоловік.

- А можна Путіну привіт передати? - вимовляє він п'яним голосом. - Нехай він нас не забуде там. Тому що ми коли йшли в ополчення, ми думали, що за Росію. А ось ці роздовбані будинку - це розбили наші.

Сергій пішов в ополчення в липні. Коли «накрило» обидва його житла (квартиру і приватний будинок), а також нову машину, він був «на горбу» і бачив, як «мої ж Катюша з боку Пархоменко та Білоскелювате».

- Ці суки були на лікарні, на школі і на церкви, так. Але навіщо ж їх так трамбувати «Градом»? Зайдіть на Т-90, та пішки зайдіть, і все - вони б сдріснулі! Нас було на горбу людина сім місцевих, ми все за голови схопилися. Володимир Володимирович, на фіга ти мене ковбасу? Нехай мене, сука, свої розстріляють, але запам'ятай: ось це, - Сергій обвів рукою зламаний будинок, - розстріляли наші. Я не пив два з половиною роки - я запив, коли це побачив. Причому, як спеціально, будинки, де ополченці жили, розбиті. А які за кропу - у тих цілі будинки, віриш? Я прийшов до командира, здав автомат. Він мене зрозумів ...

При цьому образи на Путіна у чоловіка немає.

- Я за Росію і за Путіна піду по-любому. Я-то російська, з Сибіру. Просто чому така несправедливість? - дивується Сергій.

Ми піднімаємося в квартиру Світлани Браги і її чоловіка Івана. Внутрішніх стін і вікон немає, в стелі пробоїни, все однакового попелястого кольору. «Це кухня, це хол, це спальня, це туалет», - показує Іван в різні кінці великого простору, розмежування тільки контурами стін на підлозі. «Від російських теж нам дісталося, але не так, як від нецікаво, - вважає Іван. - А яки було вибити по-іншому? »Згоріли продукти, одяг, все фотографії. Світлана дереться по завалах, піднімає якісь головешки і каже: «А це що-то від комп'ютера, а це дудка сина, а це ваза, сокодавілка, м'ясорубка імпортна ... До того прикро, сил немає. Останні шість років я з кредитів не вилазила. Холодильник, морозильна камера, два плазмових телевізора. У мене все було, все сучасне, я на двох-трьох роботах працювала: вихователькою в дитячому садку, в котельні. З 1988 року в черзі на квартиру стояла ... Зараз з полудня до трьох на полях у Кирилова підробляю, там залишилося, що треба прибрати. Довше не можу, спина болить. За десять гривень за годину (близько 25 рублів. - Ред.) ».

Коли Іван виходить, Світлана каже, що у чоловіка роботи немає. І розповідає, що взимку вона відправляла його до Києва на мітинг за гроші. «Тут людей у ​​нас збирали і на день на автобусі туди возили. Я так переживала, що з ним щось трапиться, а я буду винна, це я ж його за грошима відправила ... За що вони там стояли, не знаю, але повернувся, привіз ».

Вночі Світлана не може спати, думає «про неї», про квартиру.

Дитячий садок

Валерій і Олена Бабуцкіе (в центрі) з завгоспом Тетяною Гаврічковой (зліва) і дітьми перед входом до підвалу дитячого садка. На цьому місці 28 серпня загинули мати Олени, сестра Валери, її син та ще три людини

Валерій Бабуцкій (двірник) з дружиною Оленою (вихователька) власними руками обладнали у підвалі дитячого садка бомбосховище на 70 місць - «про всяк випадок».

- Зносили туди ліжка, чоловік купив бензин на свої, зробив освітлення від акумулятора, купив підстанцію, щоб подавати воду, кинув шланги, щоб набирати її прямо в підвалі, а не під мінами. Туалети, потрійне перекриття, чергування у нас було. Ми очікували, що щось буде, але не думали, що таке страшне. Коли почали стріляти, до нас стали сходитися люди. Через нас пройшло майже 400 осіб. Перші два тижні тільки ночували, з 13 серпня сиділи безвилазно. Директор кричала на нас, що в підвал можна пускати тільки за санітарними книжками ... А мій чоловік був у полоні у «Айдара», - буденно зауважує Олена.

- Їхав до вечора додому на велосипеді, буквально за два-три будинки зупиняють: один айдаровец тверезий, інші троє п'яні, - пояснює Валерій. - Ось, ми єдину Україну захищаємо. Ну і шо, кажу, я теж за єдину Україну. Тільки бандерівщину їх не визнаю. «А що ж не воюєш?» А далі вони мене за сорочку і в багажник ... Потім, коли вели, один стрельнув з автомата, у мене аж тапок розірвало, а ступню наскрізь. Два пальці досі німі. Зв'язали скотчем руки і ноги. Засунули в неглибокий окоп, можна тільки лежати. Пройшов артобстріл. Годині о другій, напевно, ночі думаю, треба знімати скотч. Сходив у туалет в окопі ... Виліз, не зрозумію, де я. Іду, а вони мені: «Стояти! Ми тебе відпустити не можемо, ти заарештований ». І закрили мене в магазин. Вибратися нереально. Коли розвиднілося, побачив одного без автомата. Кричу йому: «Дай закурити!» А він: «Може, тобі ще повію сюди притягти?» А потім за мною приїхав десантник. Виявилося, дружина попросила. Віддали без розмов.

- Врятувало, що я цього десантника зустріла. Сказала, що у нас купа людей без води в підвалі, а ми не знаємо, як ця підстанція включається, поверніть чоловіка. І він сів на машину і поїхав.

- Відмінні хлопці зі Львова, адекватні, - погоджується Валера. - У них хоча б ідея була, а айдаровцам аби познущатися і награбувати. У нас вигребли колекцію ножів і годинник.

- Ні, сказати про «Айдар», що вони там всі в неадекваті були, я не скажу, - не погоджується Олена. - Коли ми командиру пояснили, що у нас в підвалі діти і їм щось їсти потрібно, вони привозили тушонку. Ще я попросила дві людини охорони. Дали нам хлопців, начитані, розумні. Вони з Києва, розмовляли російською мовою, привозили дітям згущене молоко, шоколад.

Олена Бабуцкая з дочкою і сусідським хлопчиком в підвалі дитячого садка

28 серпня, коли Нацгвардії в селищі вже не було і мешканці підвалу стали вибиратися назовні, у дитячого саду снарядом вбило шість чоловік. Якщо довіритися формі воронки і напрямку польоту осколків, снаряд прилетів зі сходу, звідки йшли сепаратисти. У родині Олени та Валери - три труни. Мати Олени Валентина Григорівна (63 роки), сестра Валери Світлана Погуляй (46 років) і її син Данило (17 років).

- Вони всі сиділи біля підвалу на лавці, було близько 10 ранку, - згадує Олена і не плаче. - Було тепло, добре, світло. Всі готувалися снідати. Сестра Валери говорила, що пів на шосту ранку бачила у ДК ополченців і сказала їм, що в дитячому садку люди, щоб не стріляли.

- Другого пришестя ми не переживемо, - каже Валера, коли ми запитуємо, чи не думає він, що підвал може стати в нагоді знову. - Перший же постріл - на машину і в Росію.

заради дітей

У молодої пари Жені і Тані з двома дітьми рознесло майже добудований новий будинок, залишалося тільки шпалери поклеїти. Його робив сам Женя, «будівельник з червоним дипломом». «У мене туалет три снаряди витримав, на четвертий тільки здуло». Комендатура обіцяє селянам привезти шифер, щоб до дощів зробити хоча б даху. Женя і Таня зараз живуть у відносно цілому сусідському будинку, за яким їх попросили доглянути. Балагурять, грають з дітьми.

- А шо плакати? Сенсу немає. Поплакали вже. Нас коли 24 серпня «Градом» накрило, ми і плакали, і сміялися, і пили, і курили. У нас діти, треба ж їм якось показувати, що все добре. Заради дітей і тримаємося.

Дружині на «розклади ополчення» по барабану, він не розуміє, за що воювати. «Я один воюю: тушу сусідів, ношу поранених на лікарню, годував людей похилого віку, кому нічим було харчуватися».

- Пацани з Збройний сил - нормальні, і продуктами ділилися, і сигаретами. Були тут Саньок з Волині, Тарас з Вінниці. Всі контрактники. З ними старший був, Вова, йому 37 років. Решті - 19-20. Кажуть, прийшла повістка з військкомату, «на підготовку». Посадили в поїзд - і сюди. Вони не хочуть воювати. Кинуть ось так, як мяско, і виходу немає. Вони сиділи тут, їм навіть не було чим відстрілюватися. У них кілька танків, але танк - це пряма наводка, а бомбило фіг знає звідки. Так що вони сиділи так само, як і ми. Ось «Айдар» - то особлива стаття ...

Церква

19 серпня кілька російських ЗМІ повідомили, що в Новосвітлівці «карателі хунти замкнули мирних жителів в замінованій церкви». Щоб дізнатися подробиці, ми вирушили на вулиці Червонозоряна і Зінченко, жителів яких нібито зігнали в храм. По дорозі зустріли пенсіонерку Ліду, відповідальну за Червонозоряній за гуманітарну допомогу.

- А ви з якого каналу? Нам би дуже хотілося, щоб ви показали гуманітарку, яку нам дають в комендатурі. Три пачки вівсяних пластівців, якась крупа незрозуміла, ячна, чи що, півкіло цукру, пачка чаю «Принцеса Нурі» і три банки тушонки. Це гуманітарка ?! Так ми в мирний час ці пластівці не їли. Давали 1 і 12 вересня. Можна прожити на цьому десять днів? Ми вже наїлися, може, вам подарувати?

Роздивляючись продукти, помічаємо, що пластівці і десять карамельок, які видають дітям, - українські.

- Думаєте, це українська допомогу? - засумнівалася Ліда. - А коли ж російська тоді буде? Нам би хоча б пачку рису, банку згущеного молока для дітей, немовлятам - памперси і сухе молоко.

Жінка показує нам в кінець вулиці, де на узбіччі стоїть розбитий танк (це єдина машина сепаратистів, в іншому по селу розкидані виключно українські танки та БТРи). Прямо навпроти нього - будинок Валентини Єгорівни і Анатолія Федоровича Коленко, які 18 серпня були в церкві. На танку лежать живі квіти.

- Танк підбили 13 серпня, - ми висмикуємо Валентину Єгорівна з городу, руки у неї умазані буряком. - Ми якраз сіли пообідати. Чоловік почув, що щось важке їде. Я підійшла до вікна, тільки відсунула фіранку - так бахнуло, вікна повилітали, я не знаю, як я в коридорі виявилася. Я встигла побачити, що на башті сиділи двоє людей, ополченці. Вони, видно, не знали, що «Айдар» біля церкви вже окопався. Розповідали, що один танкіст вибіг - кістки, м'ясо висить ... Став проситися до сусідів, щоб не видавали його. Сусіди відвезли в лікарню, кажуть, він потім в Ростові помер.

А 18 серпня о 10.30 ми з підвалу почули, як ляскають двері машини. Вийшли, а нацик вже навігатор з неї вирвав. Кричить: «Хто там є, виходьте всі! Давайте мобільники! »Всі повидирали, сім-карти, батарейки. «Скоро з боку сепаратистів почне працювати« Град », якщо хочете залишитися живі, всі йдіть до церкви».

- А нам сказали, якщо підвал хороший, можете залишатися, - уточнила сусідка Євгенія Іванівна, який присів поруч на лавку. - Але у нас підвал ненадійний, і ми з дочкою пішли.

Євгенія Іванівна, Тетяна, Валентина Єгорівна Коленко і її чоловік Анатолій Федорович

- Смороду нас не супроводжували, люди один за одним йшлі Самі туди, - каже Коленко. - Пріходімо, смороду кажуть: «Сідайте за церквою и сидите». В цей час там Було чоловік 30. Чоловіки їх запітують: «Раз буде Сильний обстріл, як Ми можемо сідіті на вулиці?» А церква закрита. Ми, порадує, вірішілі зламаті двері в КРАМНИЦЯ, через неї теж можна Увійти до церкви. Люди зайшла. Нас не замікалі, но двоє стояли на віході з автоматами. Дозволяли війта в туалет и покуріті, но только на территории церкви. Про третій годіні нацики принесли две упаковки води, пляшка на трьох-чотірьох. Зайшов старший, кавказької зовнішності в бандані, и каже: «Все, хто вірує в Христа, - на колена. Моліться ». Ми всі на колена, шо ми проти калаша. Це вже годин п'ять. Смороду сказали нам порахувати, щоб принести сухпайком. Нас було чоловік 50. Принесли в коробках щось, дітям принесли вівсяну кашу на молоці, хтось зварив. Один весь час нам нотації читав, що ми «пропутінські». А чоловік мій не витерпів, він же військовий, і каже: «Путін де? Так ідіть туди і воюйте! Чому ви зігнали сюди дітей, жінок і ховаєтеся за них? »

Годині о десятій ще раз помолилися, а потім пролунало три постріли від церкви з танка. Чоловік-то розуміє і питає: «Навіщо ви провокуєте?» І хвилин через десять як почалася вакханалія! Купол обвалився, скла, дим, градини літають. Потім коротке затишшя - і всі кинулися на вихід. Почалася тиснява. Вискочили, а тут вже не ті, які нас охороняли з калашами, а 20-річні хлопці без нічого. Я повинен звідкись вискакувати до одного: «Синку, як тебе звати?» - «Сергій». - «Навіщо ви нас зігнали сюди, розстріляти? Де ті, що нас охороняли? »-« У підвалі поховалися ».

Вибігли ми на площу. А айдаровци почали з окопів кудись стріляти. Ми знову гурьбою до церкви, знову тиснява. Підходжу до цього Сергію, запитай, кажу, у свого начальника, що нам робити? Він пішов, а той сказав: по три-п'ять осіб групами йти додому. І ми як вибігли, боже мій! Скрізь ями, все хати вже проламані, деякі вже горіли ...

Автором слуху про те, що церква замінована, виявився «неприкаяний» при храмі, вдівець В'ячеслав Миколайович. «Я стояв біля входу в храм, курив. Дивлюся, четверо в посадці. Напевно, кажу, мінувати пішли. А тут сиділи чоловік десять, і один каже: «Так, швидше за все» ...

В'ячеслав Миколайович розповів, що пізніше айдаровци змусили його закопати дві труни з бійцями, тиждень стояли біля храму. До одного, за його словами, була прибита нашивка з прізвищем, яке він не запам'ятав. «Все одно перезахоронювати».

- Я якось не витерпів, кажу: коли ж ви будете ховати? А вони мені: «Якщо до вечора не поховаєш, розстріляємо». Вирили з хлопцем невелику яму, копати важко, тут камені, - показує служка.

Прикриті вінками «від товаришів по службі» дерев'яні труни наполовину стирчать із землі в церковному городі.

«Ми підемо на Київ і Львів»

- Чай чорний, зелений? Сахара скільки? - запитує «кухар» в штабі ополчення в Новосвітлівці. Після кількох днів на теплій воді чайного кольору такі питання збивають з пантелику. - Коли воюємо, я з автоматом, перемир'я - я на кухні.

Комендатура розташована в двоповерховому особняку в центрі села. «Господар дозволив, ми користуємося», - говорить Олексій з позивним Сокіл, головний. У нього в підпорядкуванні вісім населених пунктів. Замість погонів на плечах пришиті георгіївські стрічки. Бійці Сокола (майже всі - шахтарі) підкоряються Луганську. «Сказали поки не стріляти. Нам нічого не пояснюють. Далі наказ посилити пости, я підсилив. Біженці тут приїжджають ... З такими пиками! Воювати бояться. А з нами пацани по 15-17 років бігають. Національну гвардію звідси вибивали разом з вашими, з росіянами. Коли все закінчиться? Як вб'ємо їх усіх. Сенс перемир'я - зализати рани і стягнути сили. Коли у них були шалені втрати під Ізварине, вони кожні дві-три години просили перемир'я. Два рази наші повелися, в результаті - що? Потім втрати були. Вони підтягували артилерію і, не чекаючи закінчення перемир'я, починали бомбити ».

Загалом, в перемир'я він не вірить, не чекає його і не хоче.

- Ми не заспокоїмося, поки не дійдемо до Києва і Львова. Чому наші міста розбомблені, а їх цілі? Наші матері плакали, нехай і їх поплачуть, - без емоцій говорить сепаратист.

Чай у Сокола

«Ми відморозки!»

У Краснодон, де є світло і зв'язок, ми повертаємося на двох попутках, і обидва рази - з божевільними ополченцями.

Спека (це позивний), доброволець з Ростовської області, і харків'янин Саша (Жара ласкаво називає його «наш кріп») їдуть з-під Щастя. Взяли звільнювальні на день. Обом років по 40. Щоб посадити нас, вони звільняють заднє сидіння, заповнене до рівня вікон РПГ, шашками і гранатами. Переклавши зброю в багажник, не можуть його закрити, з розмаху б'ють кришкою.

- Що далі? Не знаю. Я у вас хотів запитати, - каже Саша в дорозі. - Нам обіцяли, що 15 вересня у нас буде наступ. Потім я чув, що 13-го - у кропу. Собака гавкає, вітер носить.

У другій попутці з українським приятелем їде відморожений доброволець з Находки, бритоголовий Ваня. 130 км / год на «Жигулях» з відкритими вікнами, з колонок на повній гучності стукає якийсь реп про південний схід.

- Я розраховую, що скоро щось почнеться. Я приїхав сюди воювати. А ми вже відчуваємо себе ментами, - кричить Ваня.

До цього чотири роки працював на будівництві Олімпіади, «отделочник четвертого розряду». Мати і зараз думає, що він на черговому будівництві.

- Півтора місяця провоевал, обіцяли зарплату, а отримав хрін, - продовжує Ваня. - Отримує той, хто сидить нагорі, як зазвичай. Насправді йде війна не проти цих людей, а проти Росії. Ця земля вже продана американцям. Організація є така - «Форбс», може бути, знаєте. Ця організація ще в XVII столітті влаштувала переворот в царській Русі. Масони в цю організацію входять. Революції, що зараз були в Сирії, в Лівії, - це ж відкрита війна йде проти Росії.

- Бережіть себе, - не бажаючи удачі, прощаємося з Ванею.

- Ми відморозки довбані, чого берегти! Ми безсмертні!

Новосвітлівка - Краснодон