Почекати з цим до весілля

1. Я назвала це місце «Садом спогадів»
2. Ми будемо завжди
3. Поки не дійшло до питання про близькість
4. Я вирішила, що буду чекати, збережу свою невинність для нього. Він оцінить і буде щасливий зі мною.
5. Психолог сказала, що справа в страху
6. А якось на семінарі у нас було завдання зобразити в малюнку перший секс в житті, наші почуття. Я була...
7. Тобі ще потрібен час, моя люба?
8. Але коли ми в черговий раз залишилися удвох, і я в черговий раз попросила його зупинитися, він, нарешті,...
9. Два місяці ми намагалися знайти компроміс
10. Одружитися найближчим часом він не планував і вважав це дивиною - «затівати весілля тільки тому, що...
11. Може бути, краще зрадити свої принципи
12. Може бути, краще зрадити свої принципи, зрадити себе, але зате бути просто щасливою і зробити щасливим...

Вона не збиралася вступати в інтимні стосунки до весілля. Чи змогли це зрозуміти чоловіка? І що робити, коли тобі вже 37, а сім'ї немає.

Я назвала це місце «Садом спогадів»

Недалеко від будинку, де я живу, є крихітний, але затишний сквер з парою лавок. Там дуже приємно сидіти в будь-який час року: тихо і малолюдно, добре думати, аналізувати і згадувати. Влітку на клумбах погойдуються нарциси і примули і красиво цвітуть троянди простягали. Клумби з квітами були розбиті в пам'ять дружини одного з мешканців, про що свідчить невелика металева табличка, прибита до спинки однією з лавок.

І час від часу я бачу цього дідка-вдівця - він теж приходить посидіти в цьому міні-саду, іноді один, а іноді з онуком років тридцяти. Онук (Ален Делон в юності) зносили велику садову лійку і поливає клумби в спекотні дні. Іноді вони сидять разом, відкинувшись на лавці: внук в футболці і старий в білосніжній сорочці. Перекидаються фразами, іноді онук відповідає на телефонний дзвінок, показує щось на своєму айфоне дідові. А ще я пару раз бачила дівчину онука - вона нижче його, повніше, з рідким хвостиком волосся, і красунею я б її ніколи не назвала ... але коли внук дивиться на неї, зрозуміло, що більш красивої дівчини в світі для нього не існує. Я дуже рада за них. Дивлюся і милуюся.

Коли я перший раз прочитала табличку на лавці на нерідній мені мовою, я перевела це не як «сад в пам'ять про мою дружину», а як «сад спогадів про мою дружину». З тих пір я називаю це місце «Садом спогадів». І чого я тільки не навспомінала і не передумала, сидячи на цій лавці і спостерігаючи за людьми. Я і плакала, і раділа, читала, відповідала на есемески, їла, посміхалася всім, коли була щаслива, і ховала очі, коли було сумно.

Ми будемо завжди

А одного разу я навіть забрела в цей сад з коханою людиною. Ми дивилися один на одного і ніяк не могли надивитися, трималися за руки, і я вірила, що так буде завжди. Ми будемо сидіти так вічно, триматися за руки, ми привеземо сюди коляску з нашим первістком ... Ми будемо завжди.

Через багато років ми будемо приходити сюди, спираючись на палички або ходунки, і поруч теж буде крокувати наш красень-внук або внучка. А коли прийде час - наші діти і внуки теж поставлять лавку в пам'ять про нас з чоловіком або розіб'ють ще одну клумбу. У цьому ідеальному саду просто не могло бути неідеальних думок. Але останнім часом щось трапилося з садом, якась метаморфоза, і коли я приходжу сюди помріяти і подумати - я наполегливо бачу одну і ту ж картинку, яка сильно відрізняється від попередньої.

Через багато років мене на візку буде сюди привозити товста доглядальниця-філіппінець з будинку престарілих (чомусь там працюють переважно філіппінки і іспанки, я бачила, коли відвідувала одну нашу парафіянку). Ніхто не розіб'є ніякої клумби. Ніхто не прийде мене провідати. Хіба що хтось із моїх колишніх улюблених учнів ... хоча тут це якось не прийнято. У моїй кімнаті на столику НЕ буде мого весільного фото та фото з дітьми і чоловіком. Я буду одна. Ну, може, не зовсім одна, а в суспільстві Паркінсона або Альцгеймера.

Поки не дійшло до питання про близькість

... Я намагаюся бути позитивною і радісною і вірити в краще. Але останнім часом у мене це погано виходить, особливо після розставання з людиною, який, як я вірю, був створений для мене.

Мої батьки емігрували з Росії, коли я була підлітком, я встигла вивчити нову мову майже як рідний і не забула російську. Я закінчила місцевий університет. Наша сім'я була віруючою, про заповіді я знала з дитинства і намагалася їм відповідати. Мій перший хлопчик був російським, мені - 18, йому - 20. Ми зустрічалися, ходили за ручку, посміхалися всім і співали на криласі. Так минуло років зо два, і почуття теж пройшли, все приїлося, мені захотілося більше вчитися і подорожувати. Ми розлучилися. Після цього настало затишшя, я багато вчилася і їздила по країні. Думала про себе, свого життя і відносинах ...

Зустрічалися хлопці, які намагалися за мною доглядати. А я раптом зрозуміла, що мені важко закохатися. Я хочу тільки його - мого єдиного, першого і останнього, і це відкриття мене обрадувало і відповідало моїм ідеалістичним уявленням про життя.

Я вирішила, що буду чекати, збережу свою невинність для нього. Він оцінить і буде щасливий зі мною.

Час швидко пролетів в навчанні і подорожах, я знайшла цікаву мені роботу і навіть не думала про чоловіків. Потім якось заспокоїлася, видихнула і для себе визначила «ну ось, я тепер дівчина на виданні». У мене все є - стабільний заробіток і житло, я планую купити машину. Мені 25. Я стала придивлятися до молодих людей навколо, зустрічатися з друзями частіше, не пропускати вечірки. Я зустріла чоловіка, з яким ми були разом півроку, і це було чарівне час, про який я не шкодую ні секунди і дуже вдячна цій людині.

Все було прекрасно в наших відносинах, поки справа не дійшла до питання про близькість. І тоді я вперше зрозуміла, як я наївна. Його абсолютно не обрадувала перспектива і надалі зустрічатися зі мною без ліжку, а одружуватися він поки не збирався. Ми розлучилися. Я страждала, але ні на секунду не сумнівалася в своїй правоті. А після настала тиша. Тиша на дев'ять років. На дев'ять! Я не знала, що ще можна зробити - людини просто не було, і все.

Психолог сказала, що справа в страху

Всі мої знайомі хлопці з російського приходу були давно розібрані. І у кожного мого університетського друга була герлфренд або (це мене вже давно не дивувало) - бойфренд. Я намагалася, зареєструвалася на сайті знайомств, ходила на побачення. Ми ніяк не збігалися - то мені ніхто не подобався, то навпаки. Я намагалася з усіх сил, одного разу навіть дозволила чоловікові себе поцілувати на одному з побачень. Здавалося, що він мені приємний, і я зважилася спробувати ... але після поцілунку мені хотілося піти і вмитися. Що я, власне, і зробила, коли повернулася додому. Це було зовсім не те, і взяти любов не було звідки, як би мені не хотілося.

Я не була зациклена на шлюбі. Я насолоджувалася своїм життям, удосконалювалася, була дуже активною, регулярно зустрічалася з друзями і подругами і не відчувала себе обділеною, навіть коли в житті моїх друзів почався період весіль і народження дітей. Все було органічно і добре ... але мені теж хотілося сім'ю і дітей. Хотілося любити і бути коханою. До того ж я вже знала - як це буває, тому що пам'ятала все щасливі моменти, проведені з коханою людиною багато років назад.

У якийсь момент я в черговий раз проаналізувала, що не так і чому я одна ... Може бути, у мене завищені вимоги, мрії ідеалістки, які непомітно забирають мене в сторону від чоловіків і не дозволяють закохатися, вибраковують всіх відразу. Я стала відвідувати психологічні семінари, тренінги по «розкриття жіночності» і психологічну студію, де програвалися різноманітні ситуації та сценарії стосунків чоловіка і жінки. І не раз я ловила на собі здивовані погляди з серії «ну треба ж». Вже за 30, є квартира-машина-робота. Начебто красива, добре одягається, жіночна, не стерво, ходить у фітнес-клуб, говорить на чотирьох мовах, орієнтована на сім'ю і дітей і ... одна.

А якось на семінарі у нас було завдання зобразити в малюнку перший секс в житті, наші почуття. Я була в розгубленості і чесно сказала ведучому, що у мене його не було. Ніколи не забуду, як на мене все подивилися.

Провідна-психолог після семінару обережно, напівнатяками намагалася до мене донести, що, швидше за все, причина мого самотності в підсвідомому страху інтимних відносин.

Я після довго про це думала. Я не боялася сексу, я дійсно хотіла, щоб це вже сталося в моєму житті, і не просто сталося, а з коханою людиною. І щоб це сталося після весілля. Навіть вінчання стало не настільки важливим для мене, якщо мій майбутній чоловік був би не готовий (з минулого - ми якось обговорювали цей момент з тим самим коханою людиною, він був католиком, але не заперечував, якщо коли-небудь ми обвінчаємося в православній церкви).

Як будь-який віруюча людина, я розуміла, що інтим до шлюбу не вітається Церквою, але наріжним каменем мого принципу зберегти невинність до шлюбу було навіть не це ... Я була сформована ідеалісткою, і для мене було важливо, щоб таке, безумовно, дуже-дуже важливе подія в житті будь-якої жінки трапилося після якогось офіційного заяви. Перед людьми або Богом, що ми не просто любляча пара, ми набагато більше і глибше, ми - серйозніше і важливіше.

Туди ж ставилися мрії про білій весільній сукні як символі чистоти (я ніколи не любила ніякої штучності і дотримання традицій заради традицій) і чесність перед собою, своєю совістю і Богом. Мені було це дуже важливо, це був якийсь міцний внутрішній стрижень, який утримував мене всі ці роки на плаву, і просто так позбутися його не представлялося можливим.

І головне: я цього не хотіла. Я не хотіла себе ламати, зраджувати свої мрії та прагнення тільки тому, що психологу з семінару здалося, що у мене завуальований страх інтиму. Я щиро вірила, що чоловік, який мене полюбить, буде розуміти і приймати, поважати мої принципи і зможе заради мене почекати до весілля. Я вірила і молилася.

Тобі ще потрібен час, моя люба?

І ось, нарешті, я отримала повідомлення на сайті знайомств від чоловіка, з яким ми збігалися (якщо вірити автоматичній системі сайту, підраховує наші збігу інтересів і способу життя) на 86 відсотків. Зрозуміло, це був автоматичний підрахунок, але такого результату я не бачила ще жодного разу. Я відповіла ... і провалилася в ці відносини з головою. Це було незабутньо. Молодий чоловік був на рік старший за мене (36 років), дуже приємний, освічений, і наші інтереси і спосіб життя дійсно збігалися до неправдоподібності точно.

Він був європеєць-емігрант, медик, який приїхав працювати в моє місто на запрошення великого госпіталю. Він цікавився російською культурою і навіть колись вивчав російську мову, він обожнював Булгакова так само, як і я, і в першу ніч ми захлинаючись обговорювали «Майстра і Маргариту» по скайпу. Я можу писати про нього довго і докладно, але обмежуся коротким банальним резюме - ми були двома половинками, і всі наступні три місяці, поки ми були разом, ми дізнавалися себе один в одному.

Ми зустрілися вже на третій день знайомства, гуляли по набережних, обійшли всі кафе і ніяк не могли надивитися один на одного і розлучитися. Ми сиділи в Саду спогадів до другої ночі. Ноги гули від утоми, але спати мені не хотілося, хотілося тільки не відпускати його руки. Він запропонував піти до мене або поїхати до нього - і я відмовилася, тому що вперше в житті зрозуміла, що у мене майже немає сил чинити опір. Але так не треба, треба почекати, ще зовсім трохи. Весілля вже переливалася всіма кольорами веселки в моїй уяві в нашому щасливому спільному майбутньому.

Три місяці були неймовірно прекрасні. Ми зустрічалися майже щодня, а коли він був на чергуванні в клініці, ми зідзвонювалися по скайпу. Я йому вірила до кінця. Я цінувала його ставлення до мене, його делікатність, повага, уважність до найдрібніших деталей, я отримувала квіти щотижня (він вичитав в інтернеті, що російські дівчата люблять, коли їм дарують квіти), йому подобалося все, що я робила і як я робила . Навіть те, що я «консервативна» і «духовна», як він говорив. Я відвела його до російської церкви (він попросився зі мною на службу), і серце моє плавилося і розтікається, коли він уважно стежив за моїми діями і намагався повторювати за мною: схиляв голову, коли я так робила, і хрестився (він був невіруючим) , коли хрестилася я.

Після служби ми всі пішли пити чай, і мені вдалося познайомити свого коханого з моїм духівником. Вони прекрасно поспілкувалися, обговорювали черговий гучний фільм. І ні на секунду у мене не виникло думки, що може щось піти не так через мої принципів, які він завжди поважав.

Але коли ми в черговий раз залишилися удвох, і я в черговий раз попросила його зупинитися, він, нарешті, запитав: «Тобі ще потрібен час, моя люба? Щось не так? Скажи мені". І я сказала. Мені дійсно потрібен був час. Час до весілля.

Ніколи не забуду його здивовано-переляканого особи: «Невже?» Далі клубок розмотався: я дізналася, що, звичайно, він на мені жениться, але не зараз, пізніше, він тільки переїхав в нову країну, у нього нова робота, він не готовий до шлюбу ось так відразу. Але чекати до весілля він теж не хотів. З'ясувалося, що і його батьки - люди похилого віку з трьома дорослими дітьми - до сих пір живуть не розписаними. «Тому що це не головне, особливо в наш час. Головне - це любов, це людина, яка тут і зараз, його почуття, і це вище і цінніше будь-яких умовностей »- сказав він.

Два місяці ми намагалися знайти компроміс

Я його розуміла, розуміла все його доводи, знала, що він мене не обманює, що він одружується, що він мене любить, що ми навіть обвінчаємося ... але після. Спочатку треба пожити, як багато наших знайомих пари: разом, ведучи одне господарство на двох, і вже потім справа дійде до весілля. Я розуміла, що і приклад його батьків, напевно, дуже сильний ... А він розумів, як багато це значить для мене - стати заміжньою і перетворитися з дівчини в жінку. Він поважав мої погляди, мій вибір ... і ми не знали, що робити.

Одружитися найближчим часом він не планував і вважав це дивиною - «затівати весілля тільки тому, що інакше не буде сексу».

Два наступні місяці ми намагалися знайти компроміс: два дорослих люблячих людини, ми сиділи і мало не плакали над своїми установками і принципами. Ще питання упирався в гроші, більше з його боку: він хотів накопичити певну суму для весілля. Зарплата у нього була висока, але все впиралося під час і в очікування. І все-таки він погодився чекати. Але після цього вимушеного згоди щось сталося між нами. Пам'ятаю, як він обіймав мене, потім різко прибирав руки і казав щось на кшталт «Нам же не можна, треба бути обережним з тобою», і хоча говорив він це ніби жартома, за словами ховалася гіркоту, і це було помітно.

Я сама втомилася і змучилася. Він втомився. Ми вирішили відпочити: він поїхав до себе на батьківщину провідати батьків. Я поїхала з подругою до моря. І вже на море я отримала від нього лист - що я найпрекрасніший чоловік в світі, і він поважає мій вибір і принципи, але я, напевно, занадто гарна для нього і він - не та людина, яка мені потрібна. Не буду довго описувати, що було після. Напевно, як у багатьох - сльози, відчай, я повернулася додому, він повернувся в свою клініку, і ми знову зустрілися, вирішивши ніколи більше не розлучатися.

Потім були закиди, з мого боку: «Ти мене не розумієш!», І з його боку: «Для тебе важливіше церковний закон, а не жива людина, яка поруч». «Закон тут ні при чому, це інше, це моя сутність, я не можу по-іншому!» «А це моя сутність, і я теж не можу по-іншому - дивитися на тебе, бути з тобою і чекати якогось весілля ! »Два місяці ми розлучалися і поверталися один до одного. Потім захворів його батько, він повернувся додому і звідти написав ще один лист, що прийняв остаточне рішення розлучитися. Я не вірила, що це кінець. Я чекала його повернення. Після я дізналася, що він звільнився з клініки і не повернеться.

Може бути, краще зрадити свої принципи

Пройшов ще один болісний місяць, ми не писали один одному, після я не витримала і написала. Відповідь прийшла через кілька тижнів - він зустрів іншу дівчину.

... З тих пір пройшло майже 2 роки. Я пила антидепресанти, виписані психіатром. Намагалася по максимуму завантажити себе роботою. Я знову повернулася на сайт знайомств, оплатила новий акаунт, завантажила фото, зроблені подругою, професійним фотографом. Я ретельно зафарбовую коріння волосся, які вже почали сивіти, і без фарби це буде помітно, і ходжу до косметолога із завидною регулярністю: зморшки і мішки під очима в моєму віці ніхто не відміняв.

Мені 37, і кожен день я себе переконую, що ще можу знайти свою любов. Що ще не все втрачено. Що ще зустрінеться в моєму житті такий же прекрасна людина, яким був він. І я вже не знаю, чи буду я думати про своїх принципах.

Може бути, краще зрадити свої принципи, зрадити себе, але зате бути просто щасливою і зробити щасливим людини, який поруч? Або жити однією, без сім'ї, але з принципами і внутрішнім стрижнем. Поки їм на зміну не прийде Альцгеймер або Паркінсон.

Що болючіше, і як можна щось взагалі вибрати в цій ситуації? Я не знаю, який я стану і що я відчую, коли відмовлюся від свого внутрішнього ідеалу, який ніби як є чеснотою, але чомусь в моєму випадку це завжди приводило до страждань. Ніхто не нав'язував мені цих установок, мені здається ... я просто народилася такою ідеалісткою, з такими поглядами на шлюб, це моя природа. Але чому тоді в моєму житті все так складається? Я не знаю, але, здається, я розчарувалася в собі, в Бога, в чоловіках і заплуталася ... Я все ще вірю. Але з працею розумію, як жити далі і чому все так, як є.

... Я встаю з лавки - я замерзла, вже дев'ять вечора, завтра я викладаю з десяти, цілий день. Сад спогадів продувається всіма вітрами, троянди відцвіли, листя пожухли - скоро зима. І мені здається, що всередині мене одна нескінченна зима. І я не знаю, коли вона закінчиться.

В.