Президент «КВБЗ» Володимир Приходько: «Є два питання, яким я приділяю найбільше уваги: ​​збереження колективу і стратегічний розвиток підприємства»

14 жовтня голова наглядової ради - президент ПАТ «КВБЗ» Володимир Приходько зазначає ювілейну дату. Протягом всього свого життя і трудової діяльності він не просто проходив становлення як людина, ріс як висококласний фахівець, але і піднімався по службових сходах. Працював токарем, конструктором, заступником начальника цеху, головним інженером підприємства, директором науково-дослідного інституту. І ось уже скоро 30 років як Володимир Іванович очолює Крюківський вагонобудівний завод.

Про становище КВБЗ в місті, області, країні та за кордоном, про трудовий колектив, пріоритетних питаннях в сучасному транспортному машинобудуванні, а також про інтереси та захоплення розповідає він в своєму інтерв'ю.

- Володимире Івановичу, як починалася ваша трудова біографія? Що стало причиною того, що ви пов'язали своє життя з машинобудуванням?

- З роботи на Крюківському вагонобудівному заводі. З практики студента Крюківського машинобудівного технікуму в 1958 році учнем токаря в механо-складальному цеху. Тоді начальником цеху був Олександр Катасонов. Мені ще не було і 16 років, тому вважався малолітнім до жовтня. Незабаром колектив, в якому я працював, пішов в третю зміну. І я разом з усіма. Вночі так спати хотілося! Профспілковий лідер прийшов і каже майстру: «Ти що робиш: йому немає і 16-ти, а він в третій зміні. Законом це заборонено! »Так мене відправили ту ніч досипати в ящик з ганчір'ям. А потім перевели на двозмінний графік. Розповідаю це не для друку, а так - вузлик на пам'ять.

А вже справжня робота почалася в 1960 році на експериментальній ділянці відділу 50. Тоді майстром на ділянці був Євген Ніссен. Згодом, коли я вже працював головним інженером, він був начальником експериментального цеху.

Експериментальний ділянка перебувала на першому прольоті механоскладального цеху. За стінкою на третьому і четвертому поверхах був відділ 50, де зараз кабінет начальника цеху. На експериментальній ділянці збирали перші дослідні переправочно-десантні машини. Там я і працював.

Багатьох людей з тієї когорти вже немає з нами, а ось з нашої крановщицей Раїсою Товченик недавно зустрічався. Ось таким був початок моєї трудової біографії.

А що стосується зв'язку з машинобудуванням, мій батько, як ви знаєте, був машинобудівником. Так воно і повелося: вагонобудівний завод, потім навчання, потім Кременчуцький автомобільний завод, знову вагонобудівний. І тут до сих пір.

- Скажіть, чи легко бути головою наглядової ради - президентом великої машинобудівної компанії?

- До речі, батько не хотів, щоб я йшов у машинобудування. Радив займатися наукою. Говорив, що працювати в машинобудуванні важко. Мабуть, він і уявити не міг, що буде так важко, як зараз в машинобудуванні України. Важке машинобудування воно завжди важке машинобудування.

Керувати колективом завжди нелегко. Тим більше в часи змін. А останні 35 років - одні зміни, починаючи з правління Михайла Горбачова і до сьогоднішнього дня.

Якби бути просто президентом, не вникаючи в оперативну роботу підприємства, не займаючись усіма питаннями разом з правлінням, то, може, було б і легко. При такому варіанті, який вибрав я, - це нелегкий хліб.

Адже питання на рівні голови наглядової ради виникають тоді, коли правління заходить з ними в глухий кут, коли виникає проблема. В наш час, коли проблем більше, ніж зазвичай, доводиться бути весь час в строю, весь час на найскладніших напрямках. Адже машинобудування не має підтримки держави. Тільки за останній рік певні позиції хоча б проглядаються. А так протягом 25 років керівники країни і Кабінету Міністрів говорили правильні речі, тільки далі слів питання не рухалися. Зараз не набагато легше у відносинах з владою.

Завод в певній мірі рятує те, що він відомий в світі і є для України практично унікальним виробництвом - аналогів немає. Навіть близько немає. Тому той, хто шукає в цій країні партнерів в галузі залізничного транспортного машинобудування, має справу з нами. Можливо, це відіграє позитивну роль в положенні заводу в Україні і за кордоном. Хоча світова конкуренція на відміну від української - дуже висока. Якщо у вантажному вагонобудуванні у нас в Україні є конкуренти, то поза ним з багатьох напрямків ми залишилися єдиними виробниками.

- Як вам вдається справлятися з труднощами? Ви створили команду однодумців?

- Тільки завдяки наполегливій праці - інакше ніяк. Що стосується команди однодумців, то так, команда є. Інша справа наскільки ця команда може в цих умовах забезпечити стабільну роботу. Не тільки єдність думок визначає результат. Його визначає і вміння вирішувати масштабні завдання, що виходять за межі галузі в країні. Це не просто - управляти підприємством і виконувати внутрішньогалузеві завдання. Масштаби нашого суспільства не дозволяють обмежити діяльність тільки галузевими завданнями. Це і добре, і погано одночасно. Але нічого, по крайней мере, перспективи ми бачимо.

- Володимире Івановичу, яке положення займає КВБЗ в місті, області, Україні, як виглядає на тлі інших вагонобудівних заводів в ближньому і далекому зарубіжжі?

- Таке підприємство, як наше, виходить не тільки за межі міста, а й області по своєму колу проблем і завдань, які вирішує. В рамках міста і області ми ведемо тільки окремі напрямки - вони стосуються локальних задач комунального господарства плюс реконструкція, ремонт об'єктів соціально-культурної сфери. Сюди ж входить забезпечення Крюківської сторони теплом і гарячою водою.

Що стосується інших вагонобудівних заводів, то в країні ми - флагмани. Ми, як уже говорив раніше, з багатьох напрямків єдині виробники.

І багато європейських держав не можуть похвалитися, що мають виробництво вантажних вагонів і рейкового транспорту соціального призначення. Точніше, в Європі країн, що мають виробництво пасажирського транспорту, одиниці.

Україна гідна того, щоб мати таку високотехнологічну галузь. І вона її має, тому що вона України. А ще тому, що ми намагаємося створювати, розвивати і підтримувати. Безумовно, ініціатива в значній мірі йде від нас, крюківчан.

Що стосується інших вагонобудівних заводів далекого зарубіжжя, то ми на тому рівні, що можемо виробляти все те, що і вони. І виробляємо. Інша справа, що в деяких областях ми досить молоді. Наприклад, в пасажирському вагонобудуванні - всього 15 років. У вантажному вагонобудуванні з 1930 року, ремонтами рухомого складу займаємося практично 150 років.

Тому ми виглядаємо цілком пристойно. Нас знають, нас чують, таких як ми виробників техніки відповідного класу не так багато в світі. А таких, щоб робили широкий спектр техніки на одному майданчику, просто немає. Не прийнято ніде в бізнесі одночасно виготовляти пасажирську і вантажну техніку, ескалатори та ще й прагнути виробляти локомотиви, тягу.

Є схожа компанія в Китаї, але вона на весь світ одна така, яка займається всім спектром пасажирського транспорту. І все ж вантажна техніка там проводиться окремо.

- Які найбільш значущі етапи вашому житті і житті колективу можна виділити за останні 30 років?

- Чому за 30? Ви маєте на увазі роки мого директорства?

Вони, перш за все, пов'язані зі знаковими подіями в розвитку підприємства і його колективу.

Кінець 1980-х років, початок 1990-х - це розширення торговельних відносин з Китайською Народною Республікою, поставки вантажних вагонів в цю країну.

Хочу виділити етап, коли ми згорнули виробництво техніки для Збройних Сил і переходили на альтернативне виробництво. Спочатку техніки для будівництва доріг, а потім пасажирського транспорту. Це період 1995-2000 років.

Знаковою подією стала поява в географії наших поставок іранських ісламських Залізниць, Ірану як країни. Ми поставили туди така значна кількість піввагонів, що кожен шостий вантажний вагон в країні був наш. Стали великими експортерами вантажних вагонів в Іран. Це був період 1996-2006 років.

У той же час серед знакових подій було перетворення нашого підприємства спочатку в орендне, а потім в Акціонерне товариство. Ми практично повністю відокремилися від державної системи управління підприємствами. І, не дивлячись на наявність профільного міністерства - Мінпромполітики України - практично були надані самим собі.

Можливо, перебуваючи під егідою держави, ми були б більш захищеними. Але краще не мати такого захисту, а мати вільний вибір в економічній політиці. Життя показало, що за минулий час на економічній карті України більше половини державних підприємств просто не стало. І це при тому, що коли ми відходили від державного сектора, вони були повнокровними, здоровими і самодостатніми колективами. А сьогодні їх просто немає. Приватні ж в більшості своїй збереглися.

Мені це нагадує довге сидіння дорослих дітей під крилом у батьків. Тільки коли людина створює свою сім'ю, починає відчувати свою відповідальність за долю цієї родини, тоді здійснює вчинки, які дійсно дають результат. Не думаю, що у нашого підприємства була б краща доля, якби ми залишилися під крилом у держави, а не стали акціонерним товариством. Я в цьому не сумніваюсь. Тому акціонування - важливий етап в моєму особистому житті і в історії колективу.

Підказати, як організовувати цю роботу, як створювати акціонерне товариство, як рулити - не було кому. Проте, розвиток підприємства продовжується і на сьогоднішній день. Ми розширюємо номенклатуру продукції, що випускається, протистоїмо політичним проблемам України, тому що це наша держава, наша територія. Ну і поступово вирулюємо з чергової кризи.

Думаю, і далі будемо розвиватися не тільки в вантажному і пасажирському вагонобудуванні, а й у створенні дорожніх машин та інших видів техніки. Деякі питання вирішуються сьогодні, інші в перспективі на 2018-2019 роки.

У будь-якому випадку ми на увазі, цікаві для партнерів в Україні та за її межами. Упевнений, в цьому ми переконаємося ще не раз.

- Як складаються ваші взаємини з керівниками області, області, країни? Чи маєте взаєморозуміння, підтримку?

- На 95 відсотків все залежить від власної ініціативи - і цим все сказано. Нам не відмовляють, але і відчутною допомогою немає.

- Які питання для вас є пріоритетними? Чому ви зараз приділяєте найбільше уваги?

- Перш за все, це збереження колективу. Наскільки це вдається? Настільки, наскільки вистачає фінансів. Якщо щось не відбувається, значить, ми не можемо забезпечити це фінансово. Це не означає, що ми цього не бачимо, не розуміємо. Як вирішувати завдання, ми бачимо, але всі вони вимагають значних фінансових ресурсів. Скажу і повторю ще раз: все фінансові ресурси націлені на одне - зберегти колектив, підприємство.

Разом з цією першочерговим завданням, я також займаюся стратегічним розвитком заводу, розширенням номенклатури продукції, що випускається, збільшенням кола партнерів в Україні та за її межами, встановленням контактів з великими фірмами, які проявлять інтерес до нашого підприємства в Україні як до партнера, з яким хочеться і потрібно співпрацювати.

Нас рятують стиль і методи нашої роботи: ми прозорі, не робимо ніяких дій, які б виходили за межі чинного законодавства в Україні, проходимо аудити світових аудиторських компаній, які щорічно фіксують результати нашої роботи і оцінюють прозорість нашого бізнесу. І серйозних зауважень від аудиторів не маємо.

Сам менеджмент підприємства не компрометує ні себе, ні завод своїми діями. І все це відзначається, особливо на тлі того, що відбувається в Україні. На жаль, в нашій державі є різний бізнес, непрозорого дуже багато. Тут ми у виграші.

Тому є два питання, яким я приділяю найбільше уваги: ​​збереження колективу і стратегічний розвиток. На це витрачаю в основному свого часу і сили.

- Володимире Івановичу, що ви найбільше цінуєте в людях?

- Вважаю, що мене оточують люди розумні, підготовлені, тобто такі, які можуть зробити те, що від них вимагає ситуація на підприємстві. Найбільше ціную в людях порядність, безкорисливість і самовідданість у роботі. Таких чимало серед тих, хто зі мною працює. Порядність - це основа, безкорисливість - це дуже складна характеристика. А без самовідданості просто не можна. Тут вже треба робити вибір: або віддаватися роботі повністю, або шукати інше місце роботи і обрати собі інше ремесло.

- У будь-якій справі є переломні моменти. Які були у вас?

- Повернення з автомобілебудування в вагонобудування в 1978 році. Була проблема вибору. Від'їзд свого часу на навчання в Академію і повернення до Кременчука.

А далі переломних моментів за великим рахунком не було. Якщо не брати до уваги спробу державного перевороту 1991 року - так зване «ГКЧП», коли мене хотіли не просто зняти з посади, а й заслати. За той наказ, в якому було написано, що необхідно забезпечити безпеку підприємства, як це ми завжди пишемо. Чомусь в цьому деякі гарячі голови побачили дії, спрямовані на боротьбу з демократією (сміється). Це було, нерви трохи пошарпали.

А в іншому вся робота на КВБЗ була в одному ритмі, в одному режимі, в одній системі. І переломних моментів більше не виникало. Хоча було три кризи.

- Як ви проводите вільний час? Крім роботи на підприємстві, в Національному комітеті з промислового розвитку, у вас є інтереси, захоплення?

- У мене і вільного часу практично немає. Коли воно є, то вистачає тільки на те, щоб прочитати книгу або подивитися якусь програму.

- Ви щаслива людина? Що вам заважає жити, а допомагає?

- Ну, звичайно, щасливий. Я досяг, чого хотів. Багато створив в житті, перш за все там, де працюю. Все на заводі робилося за моєї безпосередньої участі, а нерідко і на чолі зі мною.

Я не можу поскаржитися на свою сім'ю, своїх дітей і онуків, своїх найближчих родичів. У сімейному колі, слава Богу, проблем вони мені не створюють. Є взаєморозуміння і підтримка. Це багато значить.

Допомагають будинку сім'я, а на роботі - колектив.

А заважає - відсутність єдиного бачення майбутнього України та її долі. І, на жаль, у багатьох випадках відсутність дій. Україна заслуговує кращої долі і має на це не тільки право, а й всі можливості. Але показати все це в роботі, в своїх діях український народ часто не може. Багато що залежить від того, як в цілому розвивається країна. А це в свою чергу залежить від її керівників.

Це заважає мені працювати, оскільки частина сил доводиться витрачати на боротьбу там, де немає підтримки. На боротьбу з перешкодами, або байдужістю, або бездіяльністю. На це доводиться витрачати час, якого, безумовно, шкода.

- Про що ви мрієте?

- Щоб в Україні запанував мир. І щоб вона зайняла своє гідне місце серед розвинених країн, надолуживши згаяне, пограбоване за останні 25 років. Тоді українці будуть щасливі і не будуть шукати свою долю за кордоном. Будуть тут працювати і жити нормально. Ось такі мрії. А побудувати комунізм на одному окремо взятому заводі - неможливо. Тому доведеться витрачати сили на подолання того, чого бути не повинно взагалі.

Думаю, що пройде цей час «змін», і ми досягнемо результату, якого хочемо.

Прес-служба КВБЗ