Спогади про Афганську війну воїна-інтернаціоналіста Андрія Рибалко

Андрій Рибалко добре пам'ятає той день, коли отримав повістку. Служба в прикордонних військах серед хлопців його покоління вважалася престижною - кожен призовник мріяв нести дозор на кордоні. Перший час служба йшла в штатному режимі - молодий боєць отримував в учебці спеціальність механіка-водія. І тільки через кілька місяців, коли потрапив на перепідготовку на гірського стрільця-альпініста, зрозумів, що він в числі тих, кому треба буде пройти військовими дорогами Афганістану.

- З кожного загону відбирали по 15 чоловік, 8 залишали на кордоні, інших вивозили далі, на територію Афганістану, - гортаючи армійський альбом, згадує Андрій Васильович. - Зізнатися, в той час паніки і страху не було. Та й великою психологічною підтримкою було те, що поруч знаходилися мої однокласники. Друг по шкільній парті, теж прикордонник, проходив службу в Московському прикордонному загоні, ще двоє служили водіями в районі Кабула.

Пост військової частини 9878 розміщувався високо в горах, в 2800 метрах над рівнем моря. Андрій Рибалко, який виріс в Казахстані, спочатку важко звикав до східного клімату - відчувався брак кисню, та й складно було переносити пекуче сонце і холодні ночі. Але завдання свою прикордонник виконував беззаперечно, незважаючи на те що чергувати на посаді доводилося по 18 годин на добу. У вільний від служби час солдати розвозили по кишлаках гуманітарну допомогу. Ось де небезпека підстерігала на кожному розі. Особливу загрозу представляло пересування караванів моджахедів. У засідку можна було потрапити в будь-який момент.

- Ті, хто служив південніше, потрапляли в засідку, були великі людські втрати, - говорить Андрій Васильович. - Наша частина дислокувалася трохи східніше, і, напевно, Бог відводив від біди. Та й час уже наближався до перемир'я. З травня 1988 року війська з далеких точок почали виводити ближче до радянського кордону. Першими на батьківщину відлетіли хлопці старшого призову. Через деякий час ми отримали наказ про звільнення.

З кордону до міста Ош (Киргизія) йшли колони машин. Далі, до Ташкента, необхідно було добиратися самим. У столиці Узбекистану товариші по службі, в числі яких був Андрій Рибалко, потиснули один одному руки і зі словами «на батьківщину», роз'їхалися по домівках.

- До мирного життя звикати було непросто, - продовжує афганець. - Ночами снилися гори, засідки, зброю. На плечі дуже довго відчував тяжкість автомата. Незручно було перед батьками - я адже приховав від них, що служив в Афганістані. Мама присилала листи, розповідала про домашні справи. Я їй описував звичайну службу солдата. І тільки молодша сестра знала правду і зберігала її в секреті рік і два місяці.

Після повернення з Афганістану Андрій Рибалко працевлаштувався в місцевий колгосп. Тут зустрів свою майбутню дружину Олену, яка, до слова, йде з ним по життю вже скоро як тридцять років.

Може, доля склалася б по-іншому, передбачає співрозмовник, але переїзд в Білорусь внесла свої корективи. В кінці 90-х теща Андрія Васильовича, уродженка Климович, переманила всіх на Зельвенщіну. Спочатку нудьгував по малій батьківщині, особливо по бойовим товаришам, яких залишив у Чистопольській районі Кокчетавської області. Але з часом знайшов роботу, подружився з місцевими ветеранами війни в Афганістані. Разом з дружиною виховали дочку і двох синів, один з яких після строкової служби вибрав стезю військовослужбовця.

- Афганський союз міцний дружбою, перевіреної суворими випробуваннями і роками, - каже Андрій Васильович. - Ми розуміємо, що найголовніше - це мир на землі, в країні, в сім'ї. Щороку 15 лютого зустрічаємося з тими, кому пощастило вижити у вогняному пеклі, згадуємо тих, кого не пощадила афганська куля .

Людмила ПОПКО