Суд присяжних: від імітації до справедливого народного правосуддя / Український інститут майбутнього

  1. Суд присяжних: від імітації до справедливого народного правосуддя

Суд присяжних: від імітації до справедливого народного правосуддя

Матеріал був опублікований у виданні " Дзеркало тижня "ZN №1191, 28 квітня - 11 травня

Рішення судів у складі присяжних часто вже не подобаються владі.

Свого часу відомий німецький публіцист Людвіг Берне сказав: "Справедливість - такий же необхідний для життя продукт, як і хліб".

Справедливість як механізм стримування не дає можливості праву творити зло, порушувати принцип рівності і природне розподіл речей, природне світоустрій, тому не дивно, що однією з основних функцій демократичної держави є забезпечення права людини на справедливий суд. В умовах українського післяреволюційного справжнього саме невгамовний голод на справедливість - причина повільного зростання рівня довіри суспільства до суду.

Нерідко високе прагнення отримати справедливе судове рішення змушує людей мітингувати під приміщеннями судів, брати в облогу суддів або штурмувати зали судових засідань. Також нерідко суспільство виправдовує подібні дії небайдужих активістів, оскільки не бачить їм альтернативи. Втім, вибираючи між різними формами народного впливу на результат рішення суду, не слід недооцінювати ту, єдину, легальну, закріплену з 1996 р в Конституції України.

Статтею 5 Основного Закону встановлено, що народ бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних. Це може стати тією панацеєю, яка здатна вилікувати судову систему від несправедливості, а суспільство - від безвідповідальності. Але з цим у нас великі проблеми, адже завжди легше один день потримати плакат з гаслом, ніж протягом тривалого часу нарівні з професійними суддями слухати справу і поставити свій підпис в серйозному документі, виконання якого вплине на долю людини.

Шестирічний досвід суду присяжних в кримінальному та цивільному процесуальному законах виявив величезну кількість проблем: від нерозуміння громадянами своєї ролі в процесі - до небажання самих суддів обтяжувати свою працю додатковими клопотами. У той же час в світовій практиці розвинений інститут суду присяжних - чи не найкращий індикатор зрілості громадянського суспільства, а вміння суддів, прокурорів і адвокатів працювати з представниками народу, переконувати їх у судових промовах по праву вважається вищим пілотажем. Суд присяжних як соціально-політичний інститут існує в Англії, США, Канаді, Швеції, Бельгії, Данії, Норвегії, Австрії, Франції та ін. Класична модель цього суду не передбачає змішування ролі професійних і народних суддів. Журі присяжних приймають рішення про винуватість чи невинуватість особи, тобто вирішують питання факту, в той час як питання права знаходиться в компетенції професійних суддів (США, Англія, Канада, Швеція). Поряд з цією моделлю існує і інша - з роздільно-загальної колегією, коли після винесення присяжними вердикту остаточне рішення приймається спільно з професійними суддями (Бельгія, Австрія, Норвегія, Німеччина).

Ця робота, хоча і належить до розряду виконання громадянського обов'язку, не є волонтерством та оплачується. Наприклад, в деяких провінціях Канади рівень оплати праці присяжного досягає 100 дол. В день, а в США день, проведений в суді, оплачується роботодавцем на рівні не нижче, ніж плата за звичайний робочий день. Примітно, що виконання конституційного обов'язку не тільки заохочується державою матеріально, а й забезпечується відповідним механізмом примусу. Так, в Канаді ігнорування присяжним свого обов'язку без вагомої на те причини карається штрафними санкціями на суму від 25 до 2000 дол., А в окремих випадках - і тюремним ув'язненням.

Здавалося б, з урахуванням такого колосального світового досвіду український законодавець точно не повинен мати проблем з вибором моделі суду присяжних, але самого тільки "мавпування", без урахування українських реалій, виявилося недостатньо.

Відповідно до законодавства України, присяжним є особа, що вирішує справи у складі суду разом з професійним суддею. Щоб зрозуміти, як це відбувається на практиці, досить просто уявити наступну картину: в залі судового засідання за столом, розрахованим максимум на трьох осіб, сидять п'ятеро, двоє з яких одягнені в чорні суддівські мантії, а троє - в повсякденний одяг. Якщо судді пощастить зібрати всіх разом в один день і в одному місці, по виразу облич цих трьох людей добре видно, що вони не зовсім розуміють, що відбувається, що їм робити, для чого їх сюди покликали і чому вже вкотре судове засідання по справі ... відкладається, адже начебто все на місці. Дійсно, громадянам важко зрозуміти всі процесуальні тонкощі дійства під назвою "Правосуддя", але чистота дотримання процедури є однією з гарантій реалізації прав усіх учасників судового розгляду, тому процес треба знати. За словами деяких служителів Феміди, не поодинокі випадки, коли під час виходу суду до нарадчої кімнати народні судді (присяжні) виходять із приміщення залу суду разом з іншими громадянами, перебуваючи в упевненості, що свою функцію вже виконали. Чому так відбувається? Очевидно, тому, що реальної цінності участі народу в правосудді українці до кінця ще не усвідомили. Більшість громадян, які ніколи не були в суді або не цікавилися судочинством, не здогадуються, що вже більше 6 років в Україні діє суд присяжних.

Дуже рідко на телебаченні можна побачити сюжети про народному суді, в професійних колах ця проблематика вважається вузькою, статус присяжного поки що не є авторитетним. Звичайно, можна списувати непопулярність суду присяжних і на неготовність народу бути суддями. Але якщо якась подія резонує в медіапросторі, соціальні мережі тимчасово перетворюються в великі судилища. З цих причин не можна вважати, що українцям байдуже. Здається, проблема суду присяжних лежить саме в обраній моделі його формування і функціонування, а не в небажанні народу прилучатися до правосуддя.

Так, згідно з чинним законодавством, присяжним може бути громадянин України, який досяг тридцятирічного віку і постійно проживає на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного окружного суду. Для затвердження списку присяжних відповідного територіального управління ДСА України звертається до місцевих рад, які формують і затверджують списки громадян, які відповідають вимогам закону, а головне - дали згоду бути присяжними. Закон встановлює також ряд обмежень, які б унеможливили потрапляння в список присяжних деяких осіб (представників ряду юридичних професій, недієздатних громадян, які досягли 65-річного віку, і т.п.). Як свідчить практика, нині немає єдиного уніфікованого підходу до формування місцевими радами списку присяжних.

Наприклад, в столиці з 2013 р діє затверджене міською радою положення про порядок формування та затвердження списку присяжних, відповідно до якого формування списку кандидатів у присяжні районних судів міста організовує постійна комісія Київради, до функціональних обов'язків якої входить і питання сприяння роботі судів. Схоже за змістом положення, але вже в 2015 р, прийняла Львівська міська рада. Зі змісту цього документа випливає, що для вирішення вищезазначених питань було створено спеціальну комісію з формування присяжних і народних засідателів судів м.Львова. Разом з тим в інших обласних центрах, районах і районах у містах немає документа, який би чітко визначав процес відбору присяжних всередині відповідної ради. Таким чином, на відміну від процесу відбору кандидатів на посаду судді, кожен етап якого проходить під наглядом державних органів і громадськості, прозорість механізмів попадання тих чи інших осіб у присяжні залишає бажати кращого. Оскільки присяжний під час здійснення правосуддя є носієм судової влади, нарівні з професійним суддею! Він не може утриматися від голосування і підпадає під дію ст. 375 КПК України (прийняття завідомо неправосудного судового рішення). У зв'язку з усім викладеним важливо виробити єдиний прозорий і зрозумілий механізм формування списку присяжних, щоб забезпечити найголовніше - неупередженість і незалежність складу суду.

Цікаво, що до вирішення цієї проблеми кожна з держав світу підійшло по-своєму. Наприклад, в Англії списки присяжних централізовано формує спеціально уповноважений на те орган - Центральне бюро виклику. Бюро працює на національному рівні і випадковим чином вибирає імена з виборчого реєстру на комп'ютері, беручи до уваги кількість майбутніх присяжних, необхідних для кожного округу. У Канаді потенційні присяжні вибираються з числа звичайних громадян, які досягли 18-річного віку, випадковим чином, зі списків виборців. У близькій по моделі суду присяжних Франції кандидатів у присяжні вибирають місцеві муніципалітети, також зі списку виборців. Присяжним в цій країні може стати громадянин Франції, який досяг 23-річного віку, що вміє читати і писати французькою мовою. Як бачимо, в більшості країн світу присяжним стають по обов'язки, в той час як в Україні - за бажанням. Як і бути судимим судом присяжних в кримінальному процесі можна теж виключно за бажанням обвинуваченого.

Очевидно, що "бажання судити" має мотивувати людину бути уважним, відповідальним, пунктуальним, дотримуватись порядку в залі судового засідання, зберігати в таємниці обставини справи, уникати позапроцесуального спілкування зі сторонами процесу. Його реалізація повинна приносити своєрідна винагорода у вигляді поваги в суспільстві, гідної оплати праці (за чинним законодавством - нарівні з професійним суддею). І якби ця проста формула діяла, конкурс в присяжні був би не менше, ніж конкурс на посади детективів НАБУ. Але в наявності проблема недобору і відтоку присяжних (яка, ймовірно, пов'язана також з обов'язком для присяжних заповнювати е-декларації).

Прийшов час визнати, що нинішня добровільна система насправді є добровільно-примусової і не схожа на дієву. Найчастіше до формування списків присяжних відносяться формально, яскраве свідчення цього - левова частка в них працівників сфери освіти і медицини, комунальних підприємств (на яких безпосередньо впливають муніципальні органи), а також осіб, які можуть "коли-небудь знадобитися" в якості присяжних (наприклад, колишні працівники правоохоронних органів). Це призводить до того, що під час розгляду справ судом у складі суду присяжних не можна бути впевненим в незалежності присяжних, у відсутності впливу на них з боку затвердили їх органів,, їх високої мотивації відновити справедливість. Візьмемо, наприклад, суд над екс-беркутівцями, де довго формували склад суду присяжних, які потім одночасно подали заяви про самовідвід (троє основних і двоє запасних). Тоді суд присяжних перетворився в інструмент затягування судового процесу, а повинен був стати легальним народним контролером діяльності суддів під час розгляду одного з найрезонансніших справ Майдану.

Історія нас вчить, що рішення судів у складі присяжних часто вже не подобаються владі. Але це рішення найвищої сили, які отримують легалізацію від Народу. За рік в США присяжні виносять 160 тис. Вердиктів, кожен з яких виконується. З цих міркувань дещо дивним здається існування в національному процесуальному законодавстві можливості апеляційного та касаційного оскарження судового рішення, прийнятого в складі суду присяжних. Є чимало противників розширення компетенції суду присяжних і розвитку цього інституту, які посилаються на брак в Україні фінансових ресурсів. Але тільки повноцінний суд присяжних, який буде мати широку компетенцію, формуватися прозорим і зрозумілим способом, здатний повернути віру суспільства в справедливість.

Чому так відбувається?