The_Project

300

та Наполеон вступив у Париж. Король Людовик XVIII і його наближені в жаху бігли. Імперія була відновлена. Настав період, відомий в історії під назвою «Сто днів», тому що Наполеонові цього разу удалося протриматися на французькому престолі лише сто днів: з 20 березня по 22 червня 1815 р

Наполеон розумів, що нова єдина коаліція всіх європейських держав неминуче скине його з престолу. І тому він спробував поглибити вже існуючі протиріччя між союзниками. Він відправив у Росію виявлений їм екземпляр секретного договору, укладеного королівським урядом Франції з Австрією і Англією проти Росії. Імператор Олександр I був розлютований, але порахував, що в сформованих умовах союзникам треба забути колишні розбіжності і знову об'єднатися проти загального ворога. Ця позиція Росії дозволила створити 7-ю коаліцію європейських держав проти Наполеона.

Російська армія вже виступила в похід у Францію, але 18 червня 1815 французькі війська під початком Наполеона в битві при Ватерлоо зазнали нищівної поразки від з'єднаної англо-прусської армії. Наполеон знову відрікся від престолу і був засланий на далекий острів Святої Олени - малюсіньке англійське володіння в Атлантичному океані. Російська армія повернулася додому, так і не прийнявши цього разу участі в бойових діях.

Повернення Наполеона подіяло на учасників Віденського конгресу. Вони постаралися якомога швидше вирішити всі спірні проблеми. 28 травня відбулося останнє засідання конгресу, на якому було підписано Заключний акт, що зафіксував усі прийняті рішення.

Віденський конгрес створив нову систему міжнародних відносин в Європі, засновану на пануванні чотирьох «великих держав» (Росії, Англії, Австрії, Пруссії), до яких у 1818 році після виведення союзних військ приєдналася Франція. Перший час після Віденського конгресу вирішальну роль у цій системі грала Росія, якої не було рівних на міжнародній арені після наполеонівських воєн. Значний вплив на європейську політику надавали також Англія і Австрія. Пруссія тільки починала зміцнюватися, а Франція була істотно ослаблена умовами мирного договору, відповідно до якого незалежність Франції визнавалася, але лише «настільки, наскільки вона сумісна з безпекою союзників і загальним спокоєм Європи». На ділі це означало можливість втручання у внутрішні справи Франції з боку інших великих держав. Так, у Франції аж до 1818 р були розміщені війська союзників.

С. Кардель. Імператор Олександр I відновлює Францію.

301

Віденський конгрес 1814 р

всі держави боялися того, що російський імператор стане одноособовим володарем Європи.

Для запобігання можливого конфлікту великим державам була необхідна загальна мета, яка б їх об'єднувала. І такою метою стала боротьба проти революцій і визвольного руху в Європі.

Ініціатором подібного об'єднання виступив Олександр I. 14 вересня 1815 року він направив королю Пруссії й імператору Австрії декларацію, в якій закликав їх «у всіх випадках і у всякому місці» захищати абсолютну монархічну владу і бороти проти революцій і народних рухів. Це було вигідно всім монархам, які із задоволенням підтримали ініціативу російського імператора і створили так званий Священний союз. Офіційно в нього ввійшли правителі Росії, Австрії і Пруссії, що зобов'язалися в разі загрози кому-небудь з них «подавати один одному посібник, підкріплення і допомога». Фактично Англія також брала участь в діяльності Священного союзу. Створення Священного союзу цілком не знімало протиріч між його членами. Вони виявлялися в міру ускладнення політичної ситуації в Європі.

Політика Росії в Європі в цей час була двоїстої, що пов'язано з особистістю і політичними поглядами імператора Олександра I. З одного боку, Росія була активною учасницею Священного союзу, підтримувала його заходу щодо придушення визвольних рухів. З іншого боку, в міжнародній політиці Олександра I були елементи лібералізму. Так, Олександр I увів конституцію в Царстві Польському, що стало частиною Росії після Віденського конгресу. Невизначеною була політика Олександра I і по відношенню до національно-визвольного руху, що розгорався в Греції, яка прагнула скинути турецький гніт і стати незалежною державою. З точки зору принципів Священного союзу, Росія повинна була підтримати турецький уряд. Але складність полягала в тому, що греки були православними, а турки - мусульманами, і боротьба греків за незалежність користалася великою популярністю і підтримкою в російській суспільстві. До того ж політично Росії було вигідно підтримувати греків, тому що звільнення православної Греції могло зміцнити російський вплив на Балканському півострові.

У 1820-1821 рр. в австрійських містах Троппау (нині місто Опава в Чехії) і Лайбахе (нині Любляна) відбувся конгрес Священного союзу. Він проходив в обстановці підйому революційного руху в Європі. У 1820 р прогриміли повстання в Іспанії й Італії. Продовжувалася боротьба греків за незалежність. Навіть в Росії як раз під час роботи конгресу спалахнули хвилювання солдата в гвардійському Семенівському полку. Все це на час згуртувало великі держави, і вони одностайно засудили повсталих греків. Олександр I всупереч інтересам Росії підтримав цю думку, однак через кілька років змінив свою позицію: грекам була зроблена дипломатична підтримка, що сприяла їх звільненню від турків. Але протиріччя між великими державами знову не були усунуті, і згодом вони тільки загострювалися. Священний союз виявився неміцним утворенням. Політичний порядок в Європі, заснований на монархічних принципах Священного союзу, протримався зовсім недовго.

302