Важко бути богом (2013) | Закусочна Олексія Калугіна

Вважаю, історія створення цього фільму відома всім. Олексій Герман почав працювати над ним в 2000 році. Зйомки закінчилися в 2006-му. Після чого, протягом 6 років, до самої своєї смерті в 2013-му році Герман працював над звуком.

В результаті вийшов справжній шедевр авторського кіно, дивитися який болісно важко навіть для досвідченого глядача. Авторського - тому що, розібратися з тим, що ж там насправді відбувається в цьому кіно, здатний, хіба що, тільки сам автор. Решті ж доводиться не просто щось там домислювати, а придумувати самим все те, що автор вважав за краще залишити за кадром.

По суті, глядачеві представляється воістину унікальна можливість побачити все те, що бачив своїм внутрішнім поглядом Олексій Герман, коли читав книгу. Чесно кажучи, було б дуже цікаво дізнатися думку про фільм людини, яка не читала повість Стругацьких. Не стільки думка про його художні достоїнства, скільки те, як йому бачиться сама історія. Мені особисто здається, що тому, хто не знайомий з оригінальним твір, буде неймовірно складно схопити суть того, що відбувається на екрані. Хоча, напевно, знайти такого глядача - завдання непросте. Ну, тобто, є, звичайно такі, хто Стругацьких не читали, ну, так вони і фільм Германа дивитися не підуть. Цілком можливо, що Герман якраз і адресував свій фільм шанувальникам творчості братів Стругацьких. Це, з одного боку, бажання поділитися власними враженнями від прочитаного.

«Важко бути богом» - це, поза всякими сумнівами, головний і найкращий фільм Олексія Германа. Квінтесенція його авторського стилю. Фільм знятий в чорно-білій колірній гамі. І це було правильне рішення - через велику кількість крові і лайна в кадрі дивитися цей фільм в кольорі було б просто неможливо. Герман дуже любить насичувати кадри предметами і персонажами. Досить згадати комуналку з фільму «Мій друг Іван Лапшин», з усією притаманною їй атрибутикою, крізь яку герой не пробирається а буквально продирається. як крізь павутину. В «Важко бути богом» насичення кадрів деталями зведено в абсолют. Предметів так багато, що вони часом витісняють з кадру героїв. А самі герої постійно штовхаються, пхаються, відштовхують незрозуміло чиї руки, що тягнуться з-за кадрів, як ніби борються один з одним за місце в кадрі. Це створює майже фізичне відчуття задушливої, липкою, наповнений брудом і зрадою атмосфери, в якій доводиться жити головному герою. Що підкріплюється його постійним, майже маніакальним бажанням помитися.

Що прикро, при такій ретельності та уваги до деталей, абсолютно недоречні синтетичні матеріали в костюмах героїв, які просто ріжуть око на великих планах. Хоча, напевно, це вже з розряду причіпок.

Це, що стосується стилю, то пак зовнішньої сторони. Суперечки немає - кіно стильне.

Тепер - про внутрішню його стороні - про суть того, що відбувається на екрані.

Свого часу Тарковський, знявши фільм «Сталкер» за повістю братів Стругацьких «Пікнік на узбіччі», фактично нічого не залишив від оригіналу. Крім Зони, зрозуміло. Навіть головний герой у нього зовсім не такий, яким його створили автори. Але при цьому «Сталкер» на всі сто відповідає духу книги.

У Германа все навпаки. Він майже не відходить від основної сюжетної лінії книги. Але при цьому у нього виходить щось зовсім інше. Зовсім не те, про що писали Стругацькі.

Добре це чи погано? Швидше, добре. Кому потрібен дослівний переказ «Важко бути богом»? Мені, так вже, точно, не потрібно. Я краще книгу заново перечитаю. Однак, сідаючи дивитися фільм, потрібно бути готовим до того, що вам покажуть зовсім не той Арканар, про який писали Стругацькі. І Румата Есторского теж буде зовсім інший.

Основний посил книги Стругацьких можна визначити так: народ, що знищує власну культуру, що бореться з представниками науки і культури, як з ворогами, в кінці кінців винищить сама себе.

У фільмі Германа народ Арканара схильний не тільки духовного, але й фізичного виродження. У прямому сенсі цього слова. Таке враження, що це друге або третє покоління тих, що вижили після ядерного бомбардування. У всьому фільмі немає жодного нормального особи - одні тільки виродки, ідіоти і дегенерати. Барон Пампа - загальний улюбленець! - і той огидний в своєму вирожденческом напіврозпаду. Навіть Румата часом так перекошує, що він сам на себе несхожим.

Ну, і поводяться арканарци відповідно. Я розумію, що середньовіччя час дике. Але, всьому ж є межа. Навіть люди з дикого середньовіччя не стануть ходити в довгих сукнях по вулицях, буквально по коліно залитим рідкою брудом. Які вони ні ідіоти, але комусь все ж має прийти в голову хоча б пару дощок кинуть, чисто заради власної зручності. Персонажі фільму плюють, сякаються, блюють і випорожнюються з такою постійністю, що, це починає викликати огиду. До того ж знято все це з винятковим натуралізмом. Крові, лайна і соплів (справжніх, а не рожевих), у фільмі стільки, що вистачило б на два десятка малобюджетних слешерів. На додаток до цього - відірвані носи, вирвані очі, випущені кишки. Тож не дивно, що улюблена розвага у дітей в Арканаре - колупатися в животах у небіжчиків, ну, або все в тому ж лайні.

Суспільство, показане Германом, абсолютно нежиттєздатною. Він давно мало б вимерти від якої-небудь епідемії. А ті, хто вижили, втратили б здатність до розмноження через численні генетичних дефектів. Єдине пояснення, яке я цього знаходжу - це те, що Герман навмисно шокує глядача, показує йому суспільство, яке вже, фактично, пройшло якусь точку неповернення і, по суті, вже мертве. А то, що ми бачимо, це розкладається труп, якимось чином все ще зберігає здатність рухатися. Навіть та місцева «інтелектуальна еліта», яку Румата ховає в селищі десь на болоті, виявляється здатною лише на те, щоб зібрати самогонний апарат і впиватися там вщент на казенні гроші.

У цьому ключі стає зрозумілим і інтерес, який проявляють до народу Арканара земні історики - вони, як зачаровані, спостерігають за тим, що цілком могло б статися і на Землі. Причому, зовсім не в дикому середньовіччя. І фінальна різанина, яку влаштовує Румата, цинічно голосячи при цьому «Господи, зупини мене», при тому, що він-то якраз прекрасно знає, що ніякого бога немає, а, значить, і зупинити його нікому, прекрасно вкладається в основний меседж фільму: Поживеш серед худоби - сам оскотинившемуся. І, щоб не відчувати себе худобою, Румата вирішує зайняти місце неіснуючого бога. І навіть відмовляється повертатися на Землю. Тому що, покинувши Арканар, він відразу ж перестане бути богом.

У загальним, фільм надзвичайно неоднозначний. І зроблений він не заради красивої картинки і псевдоглубокомисленних натяків. Це, насправді, глибоко вистраждана і ретельно продумана робота, що дає поживу для роздумів і суперечок.

У фільмі є одні просто геніальний епізод, коли Румата раптом вирішує звільнити раба і починає рубати ланцюг, на якій той сидить.

-Що ти робиш! - кажуть йому. - Він з трьох років на ланцюгу. Відпустиш - помре!

Румата перерубує ланцюг. Раб кидається бігти. Але не пробігши й двадцяти кроків, повертає раптом назад. І на бігу падає замертво.

Румата посміхається і розводить руками - Ну, що поробиш, хотіли як краще, вийшло як завжди! - переступає через мертвого раба і йде далі своєю дорогою.

Так, вже, богом, дійсно, бути важко.

Це не екранізація Стругацьких, а сповідь Германа.

Так до цього і варто відноситься.

А моїм улюбленим фільмом Германа був і залишається «Перевірка на дорогах».

Автор тексту: Олексій Калугін. Author: Aleksey Kalugin

Tags: кіно