Звідси починається тривале сімейне щастя
Опубликовано: 22.10.2018
Весілля належить до найголовніших подій у житті кожної людини. Звідси починається щасливе (хоч і не завжди) тривале подружнє життя: пари притираються, вчаться долати негаразди, виховувати дітей. На знайомство і подальше одруження молоді люди всіх часів і народів дивились по-різному, часом досить-таки оригінально. Ото сімейні обряди на старті спільного життя мають свій колорит, особливе, національне забарвлення. Але повсюдно прагнення пари єдине: створити сім’ю – основу всіх засад.
Our Miss Brooks: Board of Education Day / Cure That Habit / Professorship at State University
Пропоновані читачам зразки сватань і весіль можуть поповнити їх знання про обряди та переконують (хоч далеко не всі), що тільки щира любов дає життя, красу, силу. А можлива вона за певних умов і гине від зла, неуваги. Любов, немов зело: леліяна, доглянута – квітне, забута, зневажена – в’яне. Тому тільки половина створених упродовж року сімей не розпадається. Той, хто свідомо впрягається у сімейний „віз”, не зраджує кохання навіть у складних випробуваннях, отримує натхнення, енергію для дій, досягає вершини радості, щастя і геніального сходження через роки.
Suspense: Heart's Desire / A Guy Gets Lonely / Pearls Are a Nuisance
Наречену можна викрасти, купити Тепер лише з книг довідуємось, як шлюбувались наші пращури. На „вечорницях” молоді люди закохувались, обирали собі майбутнє подружжя. Древляни викрадали дівчат; радомичі та северяни брали шлюб під час купальських ігор, перестрибуючи парами через очищувальний вогонь і тікаючи у ліс; у полян на першому плані був договір про посаг молодої. До речі, в окремих народностей Кавказу й нині викрадають відданиць. І якщо за три дні їх не поверне рідня – бути весіллю: „умикнута” стає дружиною. А от у древніх ассирійців та вавилонян, де панувало багатоженство, дружин попросту купляли. У певні святкові дні на міських майданах відбувавсь „розпродаж” наречених. Відкривали „аукціон” найкрасивіші, виручка від яких частково компенсувала нестачу приданого в менш привабливих. Цікаво, що такі „ярмарки-продажі” збереглись у культурі зулусів (південна Африка) аж до початку ХХ століття. Спроби викорінити древній звичай стрічали супротив самих жінок, які вважали: цінність їх залежить від того, скільки коштуватимуть на „аукціоні”. У племені овамбо (північ Намібії) наречений мав викупити дівчину. Викуп, лоболу, складали переважно мотики та кілька голів худоби, що посилались батькам нареченої. Якщо лоболу не повертали, це означало, що пропозиція прийнята, можна думати про весілля. Свого часу побутував викуп і у В’єтнамі. Якщо хлопець не міг його заплатити, то упродовж 5-6 років працював у сім’ї нареченої. Цікавий звичай існує на острові Ілаху (Мальдівійський архіпелаг в Індійському океані) в племені окабіту. Воно живе за планом матріархату. При сватанні молодик іде до батьків нареченої з багатими подарунками. Мати дівчини на порозі вирішує, чи варто пускати його в дім на перемовини. При позитивному вирішенні питання майбутня теща вдаряє претендента в зяті качалкою по плечу. Той повинен тікати, „рятуючись від гніву”, бо його переслідуватиме котрась із жінок цієї сім’ї (майбутня теща, сестра чи тітка нареченої). Зумів утекти, виявивши спритність і прудкість – усе гаразд, коли ні – то побиття буде уже не на жарт. До того ж неминуча й відмова у сватанні. Що ж то за чоловік, який бігає повільніше від жінок? Подарунки, як правило, не повертаються. Виявляється, наречену можна купити своєрідним „рабством”. Так, на Нікобарських островах (Бенгальська затока) юнак стає „рабом” у будинку дівчини (строком від шести місяців до року). За той час вона вирішує: вийде заміж чи ні. Коли рішення позитивне, сільська громада оголошує пару подружжям. На Філіппінах юнак мусить платити за право відвідувати наречену і за те, що йому дозволяється їсти й пити в її присутності, а також за щастя розмовляти з нею. Окремий викуп вносить за виховання майбутньої дружини. Дружини чи підложниці Згідно зі шлюбними традиціями племені туркана (Кенія), дівчина приходить у господу чоловіка з великим посагом – в основному це свійські тварини. Тоді вона вважається „справжньою дружиною”, має право голосу в сім’ї, а коли захоче покинути чоловіка, то може взяти з собою першого народженого у шлюбі сина. Після смерті батька ця дитина стає його спадкоємцем. Якщо в сім’ю приходить дівчина без багатого віна, то вона посідає в будинку чоловіка роль підложниці. Як правло, вона молодша від „справжньої дружини”, чоловік її любить більше. А от прав у підложниці в сім’ї немає. Молода дружина теж може покинути чоловіка, та її діти залишаються з батьком, хоча й не користуються правами спадковості. Становище жінок племені туркана відображається у їх вбранні. „Справжніх дружин” вирізняє вставлена в нижню губу акванга – невеличкий циліндрик із металу чи слонової кістки. Почепити таку прикрасу – справа болісна. Щоб закріпити її, знахар наскрізь прошпилює губу і зсередини розщіплює циліндрик, роблячи у роті щось схоже на заклепку. При розлученні дружина повинна зняти аквангу. Жінки-туркани говорять: „Чоловіки навмисне придумали аквангу, щоб утримувати нас від розриву шлюбу”. (Далі буде) Підготував Василь ЯНОШІ.