Анатолій Вассерман: «Газпром» розриває контракти з «Нафтогазом» 06.03.2018

Так звані газові війни України з Російською Федерацією тривають вже десятки років. Довгий час саме через Україну йшла основна маса поставок газу в Західну Європу, оскільки через Україну проходило більшість магістральних газопроводів. Це обумовлено тим, що за радянських часів ми постачали газом насамперед балканські соціалістичні країни - Румунію, Болгарію, Югославію, а також Чехословаччину. Східна Німеччина, у якій велика частина економіки будувалася на базі буро-вугільних родовищ, мала у своєму розпорядженні завдяки цьому власними запасами газу, що виходить при переробці того ж бурого вугілля, і туди ми газу поставляли менше. Правда, на початку 60-х років ми уклали контракт і на постачання газу в Західну Німеччину, але все-таки основна магістраль була саме українська. І коли Україна відокремилася від решти Росії і стала всіма доступними їй способами здійснювати завідомо неправдивий гасло «Україна - не Росія», газ став одним з інструментів тиску України на Російську Федерацію. Саме так - України на Російську Федерацію, а не навпаки, оскільки Україна мала можливість впливати на поставки нашого газу європейським споживачам. Нинішній етап скандалу - лише доведення до крайності цієї газової війни.

У чому сенс нинішнього етапу конфлікту? Стокгольмський арбітраж прийняв протилежні рішення, розглядаючи два аналогічних по суті контракту, заснованих на одному і тому ж принципі. Це принцип гарантованої мінімальної оплати споживача постачальнику. У торговому жаргоні він називається «Бери або плати», хоча ніякого «або» там немає, платити обов'язково, хоча можна і не брати. Чому? Тому що в газових поставках дуже велика частка витрат на створення інфраструктури. Це і освоєння самих родовищ, де потрібні великі капіталовкладення на підготовчому етапі, і будівництво великих газопроводів. Зрозуміло, що для того, щоб інфраструктура окупилася, потрібна впевненість у тому, що буде гарантована оплата поточних поставок. Тому в деяких випадках є мінімальний обсяг споживання, який споживач зобов'язаний оплатити. Навіть в тому випадку, якщо реально йому в якийсь момент потрібно буде менше газу, платити він все одно зобов'язаний, щоб постачальник компенсував власні витрати.

І ось в Стокгольмський арбітраж надійшли два позови. З одного боку, «Газпром» вказав, що "Нафтогаз" не оплачував йому узгоджений в контракті обсяг поставок. З іншого боку, «Нафтогаз» заявив, що «Газпром» не прокачивал через газотранспортну систему України узгоджений мінімальний обсяг газу. У першому контракті арбітраж визнав, що економічний стан України слабке, тому вона не могла оплачувати контрактні суми, і скоротив для «Нафтогазу» мінімальний необхідний обсяг платежів. Далі було ще веселіше. Справа в тому, що «Газпром» дійсно прокачивал на Захід менший обсяг газу, ніж передбачений максимум поставок, але не менший, ніж узгоджений в тих же контрактах мінімальний обсяг. Крім того, безпосередньо в контракті на прокачку був вказаний тільки мінімальний обсяг поставок через газотранспортну систему України на Захід - це мінімум «Газпром» виконував. І вимога «Нафтогазу» було по суті неспроможним. Проте Стокгольмський арбітраж зажадав від «Газпрому» сплатити відсутній обсяг прокачування, при цьому він керувався не контрактом, укладеним безпосередньо «Газпромом» і «Нафтогазом», а орієнтувався на контракти, ув'язненими «Газпромом» із західними споживачами. Тобто арбітраж по суті вийшов за межі розглянутих контрактів і тим самим за межі своїх повноважень. І рішення арбітражу слід вважати не правовим, а суто політичним.

Що далі? Ось слова глави «Газпрому» Міллера: «Продовження дій контрактів для« Газпрому »є економічно недоцільним і невигідним. «Газпром» змушений негайно почати процедуру розірвання контрактів з НАК «Нафтогаз України» на поставку і транзит газу в Стокгольмському арбітражі ». Виходить, що рівно та організація, яка прийняла зараз неправомірні і несправедливі рішення, буде вирішувати і питання розірвання контракту?

Справа в тому, що в самих контрактах прописано, що всі суперечки навколо них вирішуються в Стокгольмському арбітражі. За традицією, що налічує вже кілька десятиліть, саме Стокгольмський арбітраж вважався політично нейтральної організацією, найбільш придатною для вирішення комерційних суперечок. Відповідно, і дострокове розірвання цих контрактів можливо, дійсно, через все той же Стокгольмський арбітраж. Інша справа, що тепер, очевидно, і «Газпром» буде в наступних контрактах включати розгляд суперечок в якийсь інший інстанції, і інші великі комерційні структури постараються обходити Стокгольмський арбітраж десятою дорогою, бо досить один раз зіпсувати репутацію, щоб перестали вірити - якщо не назавжди, то принаймні дуже надовго. Так що «Газпром» дійсно змушений для розірвання контракту звернутися в той же самий Стокгольмський арбітраж, що прийняв рішення, не заснований на контрактах - але що робити? Надалі ми будемо розумнішими, а їм буде гірше.

Те, що Стокгольмський арбітраж включився в антиросійську політику - це, звичайно, дуже неприємно. Але навіть в гіршому для нас випадку контракти закінчуються, якщо зовсім точно, о 10 годині ранку 1 січня 2020 року. Я не виключаю, що Стокгольмський арбітраж постарається затягнути процес саме до того моменту, коли контракти помруть природною смертю, але це знову ж таки не так руйнівно для нас, як для самого Стокгольмського арбітражу.

Що ж стосується дешевого російського газу для України, то тут картина взагалі склалася дуже кумедна. «Нафтогаз» переклав «Газпрому» гроші на поставку газу з 1-го березня. «Газпром» відмовився прийняти ці гроші, причому відмовився на підставі рішення все того ж Стокгольмського арбітражу. Справа в тому, що Україна вже кілька років не купує газ безпосередньо у «Газпрому». Формально вона отримує газ зі Словаччини. Зрозуміло, що це той же самий російський газ з «Газпрому». Більш того, хоча формально він проходить через Україну в Словаччину, а вже звідти закачується назад на Україну, абсолютно ясно, що фізично ніхто не ганяє газ по одній і тій же трубі в двох напрямках, що Україна відбирає газ безпосередньо зі своїх транзитних газопроводів. Україна це обходиться помітно дорожче, ніж покупка того ж газу безпосередньо у «Газпрому», оскільки, по-перше, в ціну входить вартість транзиту газу через Україну до Словаччини, по-друге, Словаччина в якості посередника бере якусь суму. Проте, протягом якогось часу «Нафтогаз» платив ці гроші за дурість власного керівництва. Зараз Україна опинилася зобов'язана купувати якусь кількість газу у «Газпрому», хоча і менше, ніж раніше. Але оскільки стару угоду з «Газпромом» виявилося розірвано, а самі умови поставки газу переглянуті Стокгольмським арбітражем, то потрібно укласти нову угоду. А це зараз для «Нафтогазу» вкрай невигідно, оскільки нова угода буде орієнтуватися на нинішній рівень цін. Він зараз приблизно вдвічі вище того, що був по старої угоди. Тому «Газпром» не прийняв гроші від «Нафтогазу» і не відновив свої прямі поставки. Крім того, «Газпром» зараз скоротив обсяг поставок в Європу, тобто Словаччина отримує відтепер газу стільки, скільки споживає сама, і не має можливості отримувати той газ, який оформлявся як реекспорт на Україну. І це знову ж таки в точності відповідає букві всіх угод і всіх рішень Стокгольмського арбітражу, але залишає Україну фактично зовсім без газу доти, поки не буде укладена нова угода.

Тобто виходить, що начебто політичний успіх України в Стокгольмському арбітражі обернеться для неї черговими економічними втратами. І та сума в 2,56 мільярда доларів, що належить Україні як різниця від двох позовів, цей виграш негайно обернеться для «Нафтогазу» колосальним програшем через необхідність укладення нового контракту не поставку. І в підсумку, якщо Стокгольмський арбітраж затягне розірвання контрактів, «Нафтогаз» залишиться за сумою збитків.

За рішучістю «Газпрому» чи видно вже чисто політична (а не тільки економічна) воля вищого керівництва Росії в тому, щоб припинити спонсорувати дешевим газом український нацистський режим?

Політика взагалі - концентроване вираження економіки. Рішучість «Газпрому», без сумніву, санкціонована понад політичним керівництвом Російської Федерації, але, з іншого боку, рішучість політичного керівництва Російської Федерації в даному випадку спирається на чисто економічний фактор, а саме на швидке завершення альтернативних каналів поставки газу в Західну Європу, швидку готовність « Північного потоку-2 »і« Турецького потоку ». А до чого призводить політична рішучість, що не підтримувана економічно, ми бачимо як раз на прикладі наслідків здійснення гасла «Україна - не Росія».

популярний інтернет