Читати онлайн книгу «Вечори на хуторі біля Диканьки. Вій »безкоштовно - Сторінка 1

Гоголь, Микола Васильович

Вечори на хуторі біля Диканьки. Вій

Вечори на хуторі біля Диканьки

Повісті, видані пасічником Рудим Паньком

Частина перша

Передмова

«Це що за дивина:" Вечори на хуторі біля Диканьки "? Що це за "Вечори"? І жбурнув у світ якийсь пасічник! Слава Богу! ще мало обдерли гусей на пір'я і перевели ганчір'я на папір! Ще мало народу, усякого звання і наброду, викреслити пальці в чорнилі! Смикнула ж полювання і пасічника потягли слідом за іншими! Право, друкарського паперу розвелося стільки, що не придумаєш скоро, що б таке загорнути в неї ».

Чуло, чуло віще моє усі ці розмови ще за місяць! Тобто, я кажу, що нашому брату, хуторянина, висунути носа з своєї глушини в великий світ - матінко моя! Це все одно як, трапляється, іноді зайдеш в покої великого пана: все оточать тебе і підуть дурити. Ще б нічого, нехай вже вища лакейство, немає, якийсь обірваний хлопчисько, подивитися - дрянь, який копається на задньому дворі, і те причепиться; і почнуть з усіх боків притупувати ногами. «Куди, куди, навіщо? пішов, мужик, пішов! .. »Я вам скажу ... Та що там казати! Мені легше два рази в рік з'їздити до Миргорода, в якому ось уже п'ять років як не бачив мене ні підсудок з земського суду, ні поважний ієрей, ніж здатися в той великий світ. А здався - плач не плач, давай відповідь.

У нас, мої любі читачі, не в гнів будь сказано (ви, може бути, і розсердитеся, що пасічник говорить вам запросто, як ніби якомусь свата свого або куму), - у нас, на хуторах, ведеться здавна: як тільки закінчаться роботи в полі, мужик залізе відпочивати на всю зиму на піч і наш брат приховає своїх бджіл в темний льох, коли ні журавлів на небі, ні груш на дереві вже не побачите, - тоді, тільки вечір, вже напевно десь в кінці вулиці видніється вогник, сміх і пісні чуються здалеку, бряжчить балалайка, а часом і скрипка, гомін, шум ... Це у нас вечорниці! Вони, бачте, вони схожі на ваші бали; тільки не можна сказати щоб зовсім. На бали якщо ви їдете, то саме для того, щоб повертати ногами і позевать в руку; а у нас збереться в одну хату юрба дівчат зовсім не для балу, з веретеном, з гребенями; і спочатку ніби й справою займуться: веретена шумлять, ллються пісні, і кожна не зведе і очей в сторону; але тільки нагрянуть в хату парубки з скрипача - підніметься крик, затіє шаль, підуть танці та заведуться такі штуки, що й розказати не можна.

Але найкраще, коли зіб'ються всі у тісну купку і кинуться загадувати загадки або просто нести балаканину. Боже ти мій! Чого тільки не розкажуть! Звідки старовини не викопають! Яких страхів не завдадуть! Але ніде, може бути, не було рассказиваемо стільки чудасій, як на вечорах у пасічника Рудого Панька. За що мене миряни прозвали Рудим Паньком - їй-богу, не вмію сказати. І волосся, здається, у мене тепер більш сиві, ніж руді. Але у нас, не будьте ласкаві гніватися, такий звичай: як дадуть кому люди якесь прізвисько, то і на віки віків залишиться воно. Бувало, зберуться напередодні святкового дня добрі люди в гості, в пасічнікову халупку, сядуть за стіл, - і тоді прошу тільки слухати. І то сказати, що люди були зовсім не простого десятка, не якісь там мужики хуторянські. Так, може, іншому, і вище пасічника, зробили б честь відвідуванням. Ось, наприклад, чи знаєте ви дяка диканської церкви, Хому Григоровича? Ех, голова! Що за історії вмів він відпускати! Дві з них знайдете в цій книжці. Він ніколи не носив пестрядевие халата, який зустрінете ви на багатьох сільських дячка; але заходите до нього і в будні, він вас завжди прийме в балахоні з тонкого сукна, кольором застуджені картопляного киселю, за яке платив він в Полтаві ледь не по шести рублів за аршин. Від чобіт його, у нас ніхто не скаже на цілому хуторі, щоб чути було запах дьогтю; але кожному відомо, що він чистив їх найкращим смальцем, якого, думаю, з радістю інший мужик поклав би собі в кашу. Ніхто не скаже також, щоб він коли-небудь витирав ніс полою свого балахона, як то роблять інші люди його звання; але виймав з пазухи охайно складений білу хустку, вишитий по всіх краях червоними нитками, і, виправити що слід, складав його знову, як звичайно, в дванадцяту частку і ховав в пазуху. А один з гостей ... Ну, той уже був такий панич, що хоч зараз нарядити в засідателі або підкоморієм [1] . Бувало, поставить перед собою палець і, дивлячись на кінець його, почнуть розповідати - по-чудернацьки так хитро, як в друкованих книжках! Інший раз слухаєш, слухаєш, та й роздум нападе. Нічого, хоч убий, не тямиш. Звідки він слів понабирали таких! Фома Григорович раз йому щодо цього славну сплів приказку: він розповів йому, як один школяр, що вчився у якогось дяка грамоті, приїхав до батька і став таким латиньщіком, що забув навіть нашу мову православний. Всі слова згортає на вус. Лопата у нього - лопатус, баба - Бабусю. Ось, сталося раз, пішли вони разом з батьком в поле. Латиньщік побачив граблі та й питає батька: «Як це, батьку, по-вашому називається?» Та й настав, роззявивши рота, ногою на зубці. Той не встиг зібратися з відповіддю, як ручка, розмахнувшись, піднялася і - хвать його по лобі. «Прокляті граблі! - закричав школяр, ухопившись рукою за лоб і підскочивши на аршин, - як же вони, чорт би зіпхнув з мосту їхнього батька, боляче б'ються! »Так ось як! Пригадав і ім'я, голубчику! Така приказка не до душі припала вигадливі оповідачеві. Не кажучи ні слова, встав він з місця, розставив ноги свої посеред кімнати, нагнув голову трохи вперед, засунув руку в задню кишеню горохового каптана свого, витяг круглу під лаком табакерку, клацнув пальцем по намальованою пиці якогось бусурманського генерала і, захопивши чималу порцію тютюну, розтертого з золою і листям любистку, підніс її коромислом до носа і витяг носом на льоту всю купку, що не доторкнувшись навіть до великого пальця, - і все ні слова; да як поліз у другу кишеню і вийняв синій в клітинах паперовий хустку, тоді тільки промимрив про себе мало ще не приказку: «Не мечите бісер перед свинями» ... «Бути ж тепер сварці», - подумав я, помітивши, що пальці у Хоми Григоровича так і складалися дати дулю. На щастя, стара моя догадалася поставити на стіл гарячий Книш з маслом. Всі взялися до діла. Рука Хоми Григоровича, замість того щоб показати дулю, простяглася до Книш, і, як завжди водиться, почали пріхвалівать майстриню господиню. Ще був у нас один оповідач; але той (не треба було б до ночі і згадувати про нього) такі викопував страшні історії, що волосся ходили по голові. Я навмисне і не поміщав їх сюди. Ще налякаєш добрих людей так, що пасічника, прости господи, як чорта, все стануть боятися. Нехай краще, як доживу, якщо дасть Бог, до нового року і випущу іншу книжку, тоді можна буде настрахати вихідцями з того світу і дивами, які творилися в старовину у православній стороні нашій. Між ними, статися може, знайдете побрехеньки самого пасічника, які розповідав він своїм онукам. Аби слухали та читали, а у мене, мабуть, - лінь тільки проклята ритися, - набереться і на десять таких книжок.

Так, ось було і забув найголовніше: як будете, панове, їхати до мене, то прямісінько беріть шлях по стовпової дорозі на Диканьку. Я навмисне і виставив її на першому листку, щоб швидше добралися до нашого хутора. Про Диканьку ж, думаю, ви чули вдосталь. І то сказати, що там будинок чистіше якогось пасічнікова куреня. А про сад і говорити нічого: в Петербурзі вашому, вірно, не знайдете такого. Приїхавши ж в Диканьку, спитайте тільки першого-ліпшого назустріч хлопчиська, пасе в забрудненої сорочці гусей: «А де живе пасічник Рудий Панько?» - «А ось там!» - скаже він, показавши пальцем, і, якщо хочете, доведе вас до самого хутора. Прошу, проте ж, не надто закладати назад руки і, як то кажуть, хитрувати, тому що дороги по хуторах нашим не так візьмеш, як перед вашими хоромами. Фома Григорович позаторік, приїжджаючи з Диканьки, понаведался-таки в провал з новою таратайкою свою відпускає, і гніда кобилою, незважаючи на те що сам правил і що понад своїх очей надівав часом ще покупні.

Зате вже як завітаєте в гості, то динь подамо таких, яких ви зроду, може бути, не їли; а меду, і забожуся, кращого не знайдете на хуторах. Уявіть собі, що як внесеш сот - дух піде по всій кімнаті, уявити не можна який: чистий, як сльоза або кришталь дорогий, що буває в сережках. А якими пирогами нагодує моя стара! Що за пироги, якби ви тільки знали: цукор, досконалий цукор! А масло так ось і тече по губах, коли почнеш є. Подумаєш, право: на що не майстрині ці баби! Пили ви коли-небудь, панове, грушевий квас з терновими ягодами або варену з родзинками та сливами? Або чи не траплялося вам часом є путрю з молоком? Боже ти мій, яких на світі немає страв! Станеш є - переїдання, та й годі. Солодкість неописана! Минулого року ... Одначе що я, справді, розбалакався? .. Приїздіть тільки, приїжджайте скоріше; а нагодуємо так, що будете розповідати і стрічному.

Пасічник Рудий Панько

Про всяк випадок, щоб не пом'янули мене недобрим словом, виписую сюди, по абетковому порядку, ті слова, які в книжці цій не всякому зрозумілі.

Бандура, інструмент, рід гітари.

Батіг, батіг.

Болячка, золотуха.

Бондар, Бочаров.

Бублик, круглий крендель, баранчик.

Буряк, буряк.

Буханець, невеликий хліб.

Вінниця, винокурня.

Галушки, галушки.

Голодрабець, бідняк, бурлака.

Гопак, малоросійський танець.

Горлиця, малоросійський танець.

Дівчина, дівчина.

Дівчата, дівчата.

Діжа, діжка.

Дрібушки, дрібні коси.

Домовина, труна.

Дуля, дулю.

Дукат, рід медалі, носиться на шиї.

Знахор, багатознають, ворожка.

Жінка, дружина.

Жупан, рід каптана.

Каганець, рід світильни.

Клепки, опуклі дощечки, з яких складена бочка.

Книш, рід печеного хліба.

Кобза, музичний інструмент.

Комора, комору.

Кораблик, головний убір.

Кунтуш, верхнє старовинне плаття.

Коровай, весільний хліб.

Кухоль, глиняний кухоль.

Лисий дідько, домовик, демон.

Люлька, трубка.

Макітра, горщик, в якому труть мак.

Макагон, товкач для розтирання маку.

Малахай, батіг.

Миска, дерев'яна тарілка.

Молодиця, заміжня жінка.

Наймит, найнятої працівник.

Наймичка, найнята працівниця.

Оселедець, довгий жмут волосся на голові, замотують на вухо.

Очіпок, рід чіпця.

Пампушки, страва з тіста.

Пасічник, бджоляр.

Парубок, хлопець.

Плахта, нижня одяг жінок.

Пекло, пекло.

Перекуповування, торговка.

Переполох, переляк.

Пейсики, жидівські локони.

Повітками, сарай.

Полутабенку, шовкова матерія.

Путря, страву, рід каші.

Рушник, утиральник.

Сувою, рід лапсердака.

Сіндячкі, вузькі стрічки.

Ласуни, пампушки.

Сволок, перекладина під стелею.

Слив'янка, наливка зі слив.

Смушки, баранячий хутро.

Соняшницю, біль в животі.

Сопілка, рід флейти.

Стусан, кулак.

Стрічка, стрічки.

Тройчатка, потрійна батіг.

Хлопець, хлопець.

Хутір, невелике село.

Хустського, хустку носової.

Цибуля, цибуля.

Чумаки, обозники, що їдуть до Криму за сіллю і рибою.

Чуприна, чуб, довгий жмут волосся на голові.

Шишка, невеликий хліб, що робиться на весіллях.

Юшка, соус, жижа.

Ятка, рід намети чи намету.

Сорочинський ярмарок

I

Meнi нудно в хаті жить.

Ой, вези ж мене iз дому,

Де багацько грому, грому,

Де гопцюють все дiвкі,

Де гуляють парубки! [2] З старовинної легенди

Який чарівний, який розкішний літній день у Малоросії! Як млосно смаження ті години, коли полудень сяє серед тиші і спеці і блакитний невимовної океан, хтивим куполом схилившись над землею, здається, заснув, весь потоплений в млості, обіймаючи і стискаючи прекрасну в повітряних обіймах своїх! На ньому ні хмари. В поле ні мови. Все нібито померло; вгорі тільки, в небесній глибині, тремтить жайворонок, і срібні пісні летять за повітряним сходами на закохану землю, та зрідка крик чайки або дзвінкий голос перепела віддається в степу. Ліниво і бездумно, ніби гуляють без мети, стоять підхмарними дуби, і сліпучі удари сонячного проміння запалюють цілі мальовничі маси листя, накидаючи на інші темну, як ніч, тінь, по якій тільки при сильному вітрі прищет золото. Смарагди, топази, яхонти ефірних комах сиплються над строкатими городами, осяяні ставними соняшниками. Сірі скирти сіна й золоті снопи хліба станом розташовуються в поле і кочують по його незмірності. Нахилившись від ваги плодів широкі гілки черешень, слив, яблунь, груш; небо, його чисте дзеркало - ріка в зелених, гордо піднятих рамах ... як повно хтивості і млості малоросійське літо!

Такою розкішшю блищав один із днів спекотного серпня тисяча вісімсот ... вісімсот ... Так, років тридцять буде назад тому, коли дорога, верст за десять до містечка Сорочинців кипіла народом, який поспішав з усіх навколишніх і далеких хуторів на ярмарок. З ранку ще тягнулися незмінною низкою чумаки з сіллю і рибою. Гори горщиків, закутаних у сіно, повільно рухалися, здається, нудьгуючи своїм ув'язненням і темрявою, місцями тільки якась розписана яскраво миска або макітра хвалькувато висловлювалася із високо накопиченого на возі тину і привертала розчулені погляди прихильників розкоші. Багато перехожих поглядали із заздрістю на високого гончара, власника цих коштовностей, який повільними кроками йшов за своїм товаром, турботливо огортаючи глиняних своїх франтів і кокеток ненависним для них сіном.

Самотньо в стороні тягнувся на стомлених волах віз, навалений мішками, прядивом, полотном і різною домашньою поклажею, за яким брів, у чистій полотняній сорочці і забруднених полотняних шароварах, його господар. Ледачі рукою обтирав він котився градом піт з смаглявого обличчя і навіть капає з довгих вусів, напудрених тим невблаганним перукарем, який без покликом є ​​і до красуні і до потвори та силоміць пудрить кілька тисяч уже років весь рід людський. Поруч з ним йшла прив'язана до воза кобила, смиренний вигляд якої викривав похилі літа її. Багато зустрічних, і особливо молодих парубків, брались за шапку, порівнявшись з нашим мужиком. Однак ж не сиві вуса і не важлива хода його змушували це робити; варто було тільки підняти очі трохи вгору, щоб побачити причину такої шанобливості: на возі сиділа гарненька дочка з круглим личком, з чорними бровами, рівними дугами піднялися над світлими карими очима, з безтурботно усміхненими рожевими губками, з пов'язаними на голові червоними і синіми стрічками, які , разом з довгими косами і пучком польових квітів, багатою короною лежали на її чарівній голівці. Все, здавалося, займало її; все було їй чудно, ново ... і гарненькі оченята безперестанку бігали з одного предмета на інший. Як не розсіятися! в перший раз на ярмарку! Дівчина й вісімнадцять років в перший раз на ярмарку! .. Але ні один з перехожих і проїжджих не знав, чого їй коштувало вблагати батька взяти з собою, який і душею радий би був це зробити перш, якби не зла мачуха, навчилася тримати його в руках так само вправно, як він віжки своєї старої кобили, тащівшейся, за довгий служіння, тепер на продаж. Невгамовна чоловіка ... але ми і забули, що і вона тут же сиділа на висоті воза, в ошатною вовняний зеленій кофті, по якій, ніби по Горностаєва хутрі, нашиті були хвостики, червоного тільки кольору, в багатій плахті, що красувалася, як шахівниця, і в ситцевому кольоровому очіпку, що надавав якусь особливу важливість її червоному, повного особі, за яким проскакувало щось настільки неприємне, настільки дике, що кожний негайно поспішав перенести стривожений погляд свій на веселеньке личко дочки.

Очам наших мандрівніків почав уже відкріватіся Псьол; бачили Вже віяло Прохолода, яка здавай відчутнішім после віснажлівого, что руйнує спека. Крізь темно- і світло-зелене листя Недбаєв розкіданіх по лузі осокорів, беріз и тополя забліщалі вогненні, одягнені холодом Іскри, и річка-красуня блискучії оголила срібну грудей свою, на якові розкішно падали зелені кучері дерев. Норовлива, як вона в ті чарівні години, коли вірне дзеркало так завидно містіть в Собі ее повне гордості и сліпучого Блиск чоло, лілейні плечі и Мармурова шию, затінену темною, упавшею з русою голови хвиля, коли з презірством кідає одні прикраси, щоб замініті їх іншімі, и капризам ее кінця немає, - вона почти щороку перемінялі свои околиці, вібіраючі собі новий шлях и оточуючі собі новімі, різноманітнімі ландшафтами. Ряди Млинів підіймалі на важкі колеса свои шірокі Хвилі и потужного кидали їх, розбіваючі на брізкі, обсіпаючі пилом и обдаючі шумом околицю. Віз з Знайомий нам пасажирами вз'їхав в цею годину на міст, и ріка у всій красі и велічі, як суцільне скло, розкінулась перед ними. Небо, зелені й сині ліси, люди, вози з Горщик, Млинів - все перекинулося, стояло и ходило догори ногами, не падаючі в блакитну прекрасну безодню. Красуня наша задумалася, дивлячись на розкіш виду, і забула навіть лущити свій соняшник, яким справно займалася в усі продовження шляху, як раптом слова: «Ай да дівчина!» - вразили слух її. Оглянувшись, побачила вона натовп стояли на мосту парубків, з яких один, одягнений пощеголеватее інших, в білій свитці і в сірій шапці решетилівського смушек, узявшись в боки, молодецьки поглядав на проїжджих. Красуня не могла не помітити його засмаглого, але виконаного приємності особи і вогненних очей, здавалося, прагнули бачити її наскрізь, і опустила очі при думці, що, може бути, йому належало вимовлене слово.

- Славна дівчина! - продовжував парубок у білій свитці, не зводячи з неї очей. - Я б віддав все своє господарство, щоб поцілувати її. А ось попереду і диявол сидить!

Регіт піднявся з усіх боків; але розцяцькованої співмешканці повільно виступав дружина не дуже здалося таке вітання: червоні щоки її перетворилися в вогненні, і тріск добірних слів посипався дощем на голову розгульного парубка:

- Щоб ти подавився, негідний бурлак! Щоб твого батька горщиком в голову стукнуло! Щоб він підсковзнувся на льоду, антихрист проклятий! Щоб йому на тому світі чорт бороду обпік!

- Бач, як лається! - сказав парубок, витріщивши на неї очі, наче спантеличений таким сильним залпом несподіваних привітань, - і мова у неї, у столітньої відьми, чи не заболить вимовити ці слова.

- Столітній! - підхопила літня красуня. - нечестивець! піди вмийся наперед! Шибеник негідний! Я не бачила твоєї матері, але знаю, що погань! і батько погань! і тітка погань! Столітній! що у нього молоко ще на губах ...

Тут віз почав спускатися з мосту, і останніх слів уже неможливо було розібрати; але парубок не хотів, здається, закінчити цим: не думаючи довго, схопив він грудку бруду і жбурнув услід за нею. Удар був вдаліше, ніж можна було припускати: весь новий ситцевий очіпок заляпаний був брудом, і регіт розгульних гульвіс подвоївся з новою силою. Огрядна чепуруха скипіла гнівом; але віз від'їхав у цей час досить далеко, і помста її звернулася на безневинну пасербицю і повільного співмешканця, який, звикнувши здавна до подібних явищ, зберігав вперте мовчання і холоднокровно брав бунтівні мови розгніваної подружжя. Однак ж, незважаючи на це, невтомний язик її тріщав і бовтався в роті до тих пір, поки не приїхали вони в передмісті до старого знайомого й кума, козака Цибулі. Зустріч з кумами, давно не бачили, вигнала на час з голови ця неприємна пригода, змусивши наших мандрівників поговорити про ярмарку і відпочити трохи після далекої дороги.

II

Вам, мабуть, траплялося чути десь валяється віддалений водоспад, коли стривожена околиця повна гулу і хаос дивних незрозумілих звуків вихором носиться перед вами. Чи не правда, не ті самі почуття миттєво охоплять вас у вихорі сільського ярмарку, коли весь народ зростається в одне величезне страховище й ворушиться всім своїм тулубом на майдані та по тісних вулицях, кричить, регоче, гримить? Шум, брань, мукання, мекання, ревіння - все зливається в один безладний гомін. Воли, мішки, сіно, цигани, горщики, баби, пряники, шапки - все яскраве, строкате, безладно; кидається купами і снується перед очима. Різноголосим мови потопляют один одного, і жодне слово не вихопиться, не врятується від цього потопу; жоден крик не вимовить ясно. Тільки ляскання по руках торгашів чути з усіх боків ярмарки. Ламається віз, дзвенить залізо, гримлять скидаються на землю дошки, і закрутилася голова дивується, куди звернутися. Приїжджий мужик наш з чорнобриві донькою давно вже штовхався в народі. Підходив до одного воза, мацав інший, пріменівался до цін; а тим часом думки його ворушилися безупинно близько десяти мішків пшениці і старої кобили, привезених їм на продаж. По обличчю його дочки помітно було, що їй не дуже приємно тертися біля возів з борошном та пшеницею. Їй би хотілося туди, де під полотняними ятками ошатно розвішані червоні стрічки, сережки, олов'яні, мідні хрести і дукати. Але і тут, одначе, вона знаходила собі багато предметів для спостереження: її смішило до крайності, як циган і мужик били один одного по руках, вигукуючи самі від болю; як п'яний жид давав бабі киселю; як посварилися перекуповування перекидалися лайкою і раками; як москаль, погладжуючи одною рукою свою цапову бороду, другою ... Але ось відчула вона, хтось смикнув її за шитий рукав сорочки. Озирнулася - і парубок у білій свитці, з яскравими очима стояв перед нею. Жилки її здригнулись, і серце забилося так, як ще ніколи, ні за якої радості, ні при якому горе: і чудно і любо їй здалося, і сама не могла пояснити, що робилося з нею.

- Не бійся, серденько, не бійся! - говорив він їй стиха, взявши її руку, - я нічого не скажу тобі лихого!

«Може бути, це і правда, що ти нічого не скажеш поганого, - подумала про себе красуня, - тільки мені чудно ... вірно, це лукавий! Сама, здається, знаєш, що не годиться так ... а сили бракує взяти від нього руку ».

Мужик озирнувся і хотів щось промовити дочки, але в стороні почулося слово «пшениця». Це магічне слово змусило його в ту ж хвилину приєднатися до двох голосно розмовляли купцям, і прикувала до них уваги вже ніщо не в змозі було розважити. Ось що говорили купці про пшеницю.

III

Чи бачиш, вiн Який парніще?

На cвiтi немного єсть таких.

Сивуху так, мов брагу, хліще! [4] Котляревський. Енеїда

- Так ти думаєш, земляче, що погано піде наша пшениця? - говорив чоловік, з вигляду схожий на заїжджого міщанина, мешканця якого-небудь містечка, в пістрьових, забруднених дьогтем і засмальцьованих шароварах, іншому, у синій, місцями вже з латками, свитці та з величезною ґулею на лобі.

- Так думати нема чого тут; я готовий скинути на себе петлю і бовтатися на цьому дереві, як ковбаса перед Різдвом на хаті, якщо ми продамо хоч одну мірку.

- Кого ти, земляк, морочиш? Привозу ж, крім нашого, нема зовсім, - заперечив чоловік у пістрьових шароварах.

«Так, говорите собі що хочете, - думав про себе батько нашої красуні, які не пропускав жодного слова з розмови двох негоціантів, - а в мене десять мішків є в запасі».

- Ото ж бо й є, що якщо де замішалася чортівня, то чекай стільки користі, скільки від голодного москаля, - значуще сказав чоловік з ґулею на лобі.

- Яка чортівня? - підхопив чоловік у пістрьових шароварах.

- Чи чув ти, що подейкують в народі? - продовжував з ґулею на лобі, наводячи на нього скоса свої похмурі очі.

- Ну!

- Ну, то-то ну! Засідатель, щоб йому не довелося обтирати губ після панської сливянки, відвів для ярмарки прокляте місце, на якому, хоч трісни, ні зерна не продаси. Чи бачиш ти той старий, розвалений сарай, що геть-геть стоїть під горою? (Тут цікавий батько нашої красуні підсунувся ще ближче і весь перетворився, здавалося, до уваги.) В тому сараї раз у раз що водяться чортячі каверзи; і жодна ярмарок на цьому місці не проходила без біди. Вчора волосний писар проходив пізно ввечері, тільки глядь - в слухове вікно виставити свиняче рило і хрюкнуло так, що у нього мороз пішов по шкірі; того і чекай, що знову з'явиться червона свитка!

- Що ж це за червона свитка?

Тут у нашого уважного слухача волосся стало дибки; зі страхом обернувся він назад і побачив, що дочка його і парубок спокійно стояли, обнявшись і наспівуючи одне одному якісь любовні казки, забувши про все що знаходяться на світлі сувої. Це розігнало його страх і примусило звернутися до колишньої безпечності.

- Еге-ге-ге, земляче! да ти майстер, як бачу, обійматися! А я на четвертий тільки день після весілля навчився обіймати покійну свою Хвеську, та й то спасибі куму: бувши дружком, вже напоумив.

Парубок помітив той же час, що батько його коханої не дуже далекий, і в думках заходився будувати план, як би схилити його на свою користь.

- Ти, мабуть, чоловіче добрий, не знаєш мене, а я тебе зразу впізнав.

- Може, і впізнав.

- Якщо хочеш, і ім'я, і ​​прізвисько, і всяку всячину розкажу: тебе звуть Солопій Черевик.

- Так, Солопій Черевик.

- А вдивися-ко гарненько: чи не впізнаєш мене?

- Ні, не впізнаю. Чи не даруй на цім слові, на віку стільки довелось надивитися пик усяких, що чорт їх і пригадає всіх!

- Шкода ж, що ти не пригадаєш Голопупенкова сина!

- А ти ніби Охрімів син?

- А хто ж? Хіба один тільки лисий дідько, як не він.

Тут приятелі забрав за шапки, та пішло цілування; наш Голопупенка син, одначе, не втрачаючи часу, наважився в ту ж хвилину осадити нового свого знайомого.

- Ну, Солопий, ось, як бачиш, я й дочка твоя покохали одне одного так, що хоч би й навіки жити разом.

- Що ж, Параска, - сказав Черевик, обернувшись і сміючись до своєї дочки, - може, й справді, щоб уже, як кажуть, разом і того ... щоб і паслися на одній траві! Що? домовилися? А ну-ка, новобранний зять, давай могорич!

І всі троє опинились у відомій ярмарковій ресторації - під яткою у жидівки, вкрите численними флотилією сулій [5] , Бутлів, фляжок всіх родів і вікових груп.

- Ех, хват! за це люблю! - говорив Черевик, трохи підпилий і бачачи, як наречений зять його налив кухоль завбільшки з півкварти і, нітрохи не скривившись, випив до дна, вистачить потім її вщент. - Що скажеш, Параска? Якого я нареченого тобі дістав! Дивись, дивись, як він хвацько тягне пінну! ..

1