Історія лікаря-переселенки з Авдіївки |

Христина ФЕДОРОВА, фото Дмитра ОНИЩЕНКО 11 червня, 2015

Жителі Донбасу вже більше року змушені миритися з ситуацією, що не привертає ні до оптимізму, ні до спокою. Навіть тим, кому вдається виїхати із зони військового конфлікту, доводиться буквально боротися за виживання. Робота, житло, соціальні гарантії - на новому місці у них найчастіше немає нічого, тому доводиться шукати в собі приховані резерви сили і терпіння.

Звичайно ж, не обходиться без добрих людей. Історія нашої героїні - лікаря Олени Шульги - приклад того, як внутрішня сила, підкріплена зовнішньої поддер-
жкой небайдужих, допомогла практично почати життя заново в чужому місті. Чи не озлобитися на весь світ, не шукати винних, а спробувати взяти долю у свої руки і з розумінням приймати кожен її поворот.
Авдіївка - Запоріжжя
Ще недавно Олена Шульга жила в Авдіївці. Війна в цей містечко прийшла 26 травня, коли почалися бомбардування донецького аеропорту, розташованого всього в декількох кілометрах від населеного пункту. Потім аеропорт назвуть одним із форпостів нинішньої війни, а Авдіївка, хоч і буде більшу частину часу знаходитися під контролем української армії, але через постійні обстріли зміниться до невпізнання.
- З того дня почалися постійні вибухи, стрілянина. Тоді ніхто нічого не розумів. Для нас це була абсолютно інша реальність, - згадує Олена.
Уже в липні в Авдіївку зайшли так звані «днровци». На той момент Олена працювала в центральній міській лікарні лікарем-гінекологом. Відразу ж після захоплення в місті зупинили виплати зарплат і будь-якої матеріальної допомоги. Ситуація більш-менш налагодилася в серпні - «днровци» пішли, і люди почали отримувати якісь гроші. Однак уже в жовтні поновилися постійні обстріли. Працювати в таких умовах було складно, але іншого виходу не було - без медиків будь-якого профілю не обійдешся і в мирний час, не кажучи вже про військове.
- Багато лікарів відразу ж виїхали, тому працювати доводилось вахтовим методом: тиждень один лікар працює і живе в відділенні, тиждень - другий. Іноді не було ні світла, ні води. Доводилося працювати з генератором. Часто поверталися додому під бомбардуванням, - розповідає Олена.
Як тільки почалася війна, багато жителів Авдіївки виїхали в довколишні села, так як в приватних будинках можна було сподіватися хоч на якийсь захист - підвали. Крім того, села перебували в деякому віддаленні від бомбардувань - туди теж залітали снаряди, але не так часто, як в саму Авдіївку. Олена працювала в міській лікарні до останнього - поїхала в 20-х числах січня, так як далі сидіти навіть в селі вже стало небезпечно для життя:
- З 8 на 9 грудня, напередодні перемир'я, був справжній «Армагеддон». Але потім несподівано настала тиша. Практично до Різдва ми вірили, що все закінчиться. Була надія на мир. Але після Різдва - знову обстріли. Люди почали виїжджати. У місті залишилися в основному працівники коксохімічного заводу - вони жили в бомбосховищі підприємства. Дорога між селами на Авдіївку постійно обстрілювалася. Сядеш в маршрутку і весь шлях читаєш «Отче наш». А в 20-х числах січня стало нестерпно. Ми думали пересидіти в селі, але коли буквально за городом стали чутні танки, вирішили, що потрібно їхати. Я взяла відпустку за свій рахунок і поїхала з п'ятирічною дочкою, 10-річною племінницею і дядьком.
Олена приїхала в Запоріжжя невипадково - в селі Веселянка Запорізького району у її дядька живуть родичі, які і дали притулок переселенців. Паралельно сім'я стала в чергу на поселення в мобільний містечко в Південному мікрорайоні. Коли їм подзвонили з МНС і запропонували прийти на співбесіду, яке обов'язково проходять всі кандидати на місце в містечку, сім'я, не роздумуючи, погодилася. Тепер вони вчотирьох живуть в одній кімнаті. На щастя, міська влада переглянула вартість проживання в містечку - замість 320 гривень сьогодні переселенці платять 160 гривень за одне місце.
медичне справу
У Запоріжжі Олені пощастило влаштуватися за фахом - акушером-гінекологом. У медицину наша героїня прийшла в 14 років: сказала мамі, що хоче бути медсестрою, а у відповідь отримала пропозицію піти попрацювати санітаркою. Олена влаштувалася в Авдіївський лікарню і три роки пропрацювала там санітаркою, паралельно отримуючи середню освіту в школі. Потім дівчина закінчила Донецьке медичне училище, після якого були шість років в Донецькому медичному університеті, аспірантура і розподіл в сільську лікарню. А потім молодого перспективного фахівця перевели в міську лікарню. Тут вона і працювала з 2003 року. Тепер же нове місце роботи Олени - запорізький пологовий будинок №1. Вона згадує, що працевлаштуватися було непросто:
- У Запоріжжі важко знайти роботу в галузі медицини, так як є свій спеціалізований ВНЗ, є свої хороші фахівці. Але варто зазначити, що, коли шукала роботу, все намагалися допомогти. Так, місць не було, але ніхто не відвернувся. А коли я прийшла в перший пологовий будинок, тут подивилися мою трудову і запропонували роботу. У лікарні прийняли дуже добре. Пропонували будь-яку допомогу. Я дуже рада, що працюю з грамотними лікарями. Ритм життя в наших містах відрізняється, тому тут різні медичні школи, різні напрацювання - мені є чому навчитися. Крім того, у нас спостерігається багато переселенців - до них підвищену увагу. Всі послуги - безкоштовні і на вис
шем рівні.
Склалося враження, що про своє новопридбаному колективі Олена може говорити дуже і дуже довго, як ніби пліч-о-пліч пропрацювала з ним не пару місяців, а вже кілька років. Саме тому, користуючись нагодою, Жінка не змогла не привітати своїх нових, але вже по-справжньому рідних колег з наближенням професійним святом - Днем медичного працівника:
- Мені пощастило, адже доля по-знайомила мене з чудовим колективом цього пологового будинку. Хочу привітати заступника головного лікаря з лікувальної частини Галину Михайлівну Шолох, завідуючу жіночої консультації Людмилу Федорівну Бондаренко, а також всіх своїх колег зі святом. Хочу побажати миру, щастя і здоров'я. А також висловити велику подяку головному лікарю пологового будинку Ірині Олександрівні Денщикова за те, що виховала такий чудовий і чуйний колектив.
Потрібно сказати, що Олена - не єдиний лікар, якому вдалося знайти роботу за фахом за межами рідної Авдіївки.
- Більшість моїх колег виїхало або в Мелітополь, або в Запорізьку область - і ні від кого з них я нічого поганого про нове місце роботи не чула. Скаржаться тільки ті, хто виїхав в Росію, - там все зовсім по-іншому. Там їх зарплати в перерахунку на кшталт і великі, але вони дуже багато чого не можуть собі дозволити. І, звичайно ж, важко тим, хто залишився в Авдіївці, так як вони просто не можуть звідти виїхати, - розповідає жінка.
Майбутнє без планів
Мабуть, найскладніше для переселенців - планувати своє подальше життя. Людям, які вже одного разу були змушені розпрощатися зі своїми надіями, нелегко продумати своє життя заново, практично з нуля.
- Поки я нічого не можу планувати. З одного боку, хочеться додому, але в той будинок, який був до війни. Зараз близько 80% житлового фонду в Авдіївці пошкоджено. Багато будинків легше знести. Тепер найголовніше, щоб працював наш коксохімічний завод - без нього Авдіївка нікому не потрібна. У нас є квартира, але там багато роботи. Хоча це - не головне. Якщо настане мир, ми б самі все зробили, своїми руками, без будь-якої допомоги. Тільки б не стріляли. Але якщо «ДНР» зайде в Авдіївку, доведеться там офіційно звільнятися - працювати «за полборща» я не буду.
Після всього, що сталося позиція Олени непохитна: для неї це - не громадянська війна і не боротьба «ополчення» за свободу.
- Мене часто запитують: «Ти ж там була - розкажи нам правду». А правда в тому, що там російсько-українська війна. Донбас - наша територія. Хто пішов в так зване ополчення? Люди, які ніколи не працювали. Вони взяли в руки автомати. Працюючі люди за зброю не взялися. Нормальні люди продовжують працювати на шахті, на заводах, в школі, в лікарні.