Коротка історія російської мови

Автор: С.А.Головань

Російська мова - одна з східнослов'янських мов, один з найбільших мов світу, національна мова російського народу. Є найпоширенішим із слов'янських мов і найпоширенішим мовою Європи як географічно, так і за кількістю носіїв мови як рідної (хоча також значна і географічно велика частина російського мовного ареалу знаходиться в Азії). Наука про російській мові називається лінгвістичної русистики, або, скорочено, просто русистики.

«Витоки Російської мови сягають глибокої давнини. Приблизно у 2000-1000-му тис. До н. е. з групи споріднених діалектів індоєвропейської сім'ї мов виділяється протославянской мову (на пізній стадії - приблизно в I-VII ст. - званий праслов'янським). Де жили протославяне і їх нащадки праслов'яни, - питання дискусійне. Ймовірно, праслов'янські племена в другій половині I ст. до н. е. і на початку н. е. займали землі від середньої течії Дніпра на В. до верхів'їв Вісли на З., до Ю. від Прип'яті на С. і лісостепові райони на Ю. В 1-ій половині 1 ст. праслов'янська територія різко розширилася. У VI-VII ст. слов'яни займали землі від Адріатики на південному заході до верхів'їв Дніпра і озера Ільмень на північному сході Праслов'янське етномовним єдність розпалася. Утворилися три близькоспоріднені групи: східна (давньоруська народність), західна (на базі якої склалися поляки, чехи, словаки, лужичани, поморские слов'яни) і південна (її представники - болгари, сербохорвати, словенці, македонці).

Східнослов'янський (давньоруський) мова проіснувала з VII по XIV ст. У X ст. на його основі виникає писемність (Кирилівський алфавіт, див. Кирилиця), що досягла високого розквіту (Остромирове Євангеліє, XI ст .; «Слово про закон і благодать» київського митрополита Іларіона, XI ст .; «Повість временних літ», почала XII в. ; «Слово о полку Ігоревім», XII ст .; Російська правда, XI-XII ст.). Уже в Київській Русі (IX - початку XII ст.) Давньоруську мову став засобом спілкування деяких балтійських, фінно-угорських, тюркських, почасти іранських племен і народностей. У XIV-XVI ст. південно-західна різновид літературної мови східних слов'ян була мовою державності і православної церкви у Великому князівстві литовському і в Молдавському князівстві. Феодальна роздробленість, що сприяла діалектами дробленню, монголо-татарське іго (XIII-XV ст.), Польсько-литовські завоювання привели в XIII-XIV ст. до розпаду давньоруської народності. Поступово розпалася і єдність давньоруської мови. Утворилося три центри нових етномовних об'єднань, які боролися за свою слов'янську самобутність: північно-східний (великороси), південний (українці) і західний (білоруси). У XIV-XV ст. на базі цих об'єднань складаються близькоспоріднені, але самостійні східнослов'янські мови: російська, українська і білоруська.

Російська мова епохи Московської Русі (XIV-XVII ст.) Мав складну історію. Продовжували розвиватися діалектні особливості. Оформилися дві основні діалектні зони - северновелікорусское (приблизно на північ від лінії Псков - Тверь - Москва, на південь від Н. Новгорода) і южновелікорусское (на Ю. від зазначеної лінії до білоруської та української областей) прислівники, що перекривають один діалектними поділами. Виникли проміжні средневелікорусскіе говори, серед яких провідну роль став грати говір Москви. Спочатку він був змішаним, потім склався в струнку систему.

Мова писемності залишається строкатим. Релігію і зачатки наукових знань в основному обслуговував книжно-слов'янський, за походженням давньоболгарська, що випробував помітний вплив російської мови, відірваний від народно-розмовної стихії. Мова державності (так званий діловий) мав в своїй основі російську народну мову, але збігався з нею не в усьому. У ньому виробилися мовні штампи, нерідко включали чисто книжкові елементи; його синтаксис, на відміну від розмовної мови, був більш організованим, з наявністю громіздких складнопідрядних пропозицій; проникненню в нього діалектних особливостей в значній мірі перешкоджали стандартні общерусские норми. Різноманітної по мовних засобів була письмова художня література. З давніх часів велику роль грав усну мову фольклору, який обслуговував до XVI-XVII ст. всі верстви населення. Про це свідчать його відображення в давньоруської писемності (сказання про Бєлогородському киселі, про помсту Ольги та ін. В «Повісті временних літ», фольклорні мотиви в «Слові о полку Ігоревім», яскрава фразеологія в «Моління» Данила Заточника тощо ), а також архаїчні шари сучасних билин, казок, пісень та інших видів усної народної творчості. З XVII ст. починаються перші записи фольклорних творів і книжкові наслідування фольклору, наприклад пісні, записані в 1619-1620 для англійця Річарда Джемса, ліричні пісні Квашніна-Самаріна, «Повість про Горе Злочастии» і ін. Складність мовної ситуації не дозволяла виробити єдині і стійкі норми. Єдиного російської літературної мови не було.

У XVII ст. виникають національні зв'язки, закладаються основи російської нації. У 1708 відбувся поділ цивільного і церковно-слов'янського алфавіту. У XVIII і початку XIX ст. набула поширення світська писемність, церковна література поступово відсувалася на задній план і нарешті стала долею релігійної обрядовості, а її мова перетворилася на своєрідний церковний жаргон. Бурхливо розвивалася науково-технічна, військова, морська, адміністративна та інша термінологія, що викликало великий приплив в Російська мова слів і виразів із західноєвропейських мов. Особливо великий вплив з другої половини XVIII ст. на російську лексику і фразеологію став надавати французьку мову. Зіткнення різнорідних мовних стихій і потреба в загальному літературній мові поставили проблему створення єдиних національних мовних норм. Становлення цих норм проходило в гострій боротьбі різних течій. Демократично налаштовані верстви суспільства прагнули до зближення літературної мови з народною мовою, реакційне духовенство намагалося зберегти чистоту архаїчного «словенського» мови, малозрозумілої широким верствам населення. У той же час серед вищих верств суспільства почалося надмірне захоплення іноземними словами, що загрожувало засміченням російської мови. Велику роль зіграла мовна теорія і практика М.В. Ломоносова, автора першої грунтовної граматики російської мови, який запропонував розподілити різні мовні засоби залежно від призначення літературних творів на високий, середній і низький «штилі». Ломоносов, В.К. Тредіаковський, Д.І. Фонвізін, Г.Р. Державін, А. Н. Радищев, Н.М. Карамзін і інші російські письменники підготували грунт для великої реформи А.С. Пушкіна. Творчий геній Пушкіна синтезував в єдину систему різноманітні мовні стихії: російську народну, церковно-слов'янську і західноєвропейську, причому цементуючою основою стала російська народна мова, особливо його московська різновид. З Пушкіна починається сучасна російська літературна мова, складаються багаті і різноманітні мовні стилі (художній, публіцистичний, науковий і ін.), Тісно пов'язані між собою, визначаються общерусские, обов'язкові для всіх володіють літературною мовою фонетичні , Граматичні та лексичні норми, розвивається і збагачується лексична система. У розвитку і формуванні російської літературної мови велику роль грали російські письменники XIX-XX ст. (А.С. Грибоєдов, М.Ю. Лермонтов, М. В. Гоголь, І. С. Тургенєв, Ф. М. Достоєвський, Л. М. Толстой, М. Горький, А. П. Чехов та ін.) . З другої половини XX в. на розвиток літературної мови і формування його функціональних стилів - наукового, публіцистичного та ін. - починають впливати громадські діячі, представники науки і культури.

Нейтральні (стилістично забарвлені) кошти сучасної російської літературної мови складають його основу. Решта форми, слова і значення мають стилістичне забарвлення, яка додає мові всілякі відтінки виразності. Найбільшого поширення мають розмовні елементи, що несуть функції невимушеності, деякою сниженности мови в письмовій різновиди літературної мови і є нейтральними в побутовому мовленні. Однак розмовна мова як складова частина літературної мови не представляє собою особливої ​​мовної системи.

Поширеним засобом стилістичного різноманітності літературної мови є просторіччя. Воно, як і розмовні засоби мови, двояко: будучи органічною частиною літературної мови, в той же час існує за його межами. Історично просторіччя сходить до старої розмовно-побутовому мовленні міського населення, що протистояла книжковому мови в ті часи, коли норми усного різновиду літературної мови ще не були вироблені. Поділ старої розмовно-побутовому мовленні на усну різновид літературної мови освіченої частини населення і просторіччя почалося приблизно з середини XVIII ст. Надалі просторіччя стає засобом спілкування переважно неписьменних і напівграмотних городян, а в межах літературної мови частина його особливостей використовується як засіб яскравою стилістичного забарвлення.

Особливе місце в російській мові займають говори. В умовах загального навчання вони швидко відмирають, витісняються літературною мовою. У своїй архаїчній частині сучасні говірки становлять 2 великих прислівники: северновелікорусское (окання) і южновелікорусское (акання) з проміжним перехідним средневелікорусскіх власною мовою. Є більш дрібні одиниці, так звані діалекти (групи близьких говірок), наприклад новгородський, володимиро-ростовський, рязанський. Цей поділ умовно, так як кордони поширення окремих діалектних особливостей зазвичай не збігаються. Межі діалектних особливостей перетинають російські території в різних напрямках або ж ці особливості поширені лише на її частині. До виникнення писемності діалекти були універсальною формою існування мови. З виникненням літературних мов вони, видозмінюючись, зберігали свою силу; мова переважної більшості населення була діалектної. З розвитком культури, виникненням національного російської мови діалекти стають переважно промовою сільського населення. Сучасні російські говірки перетворюються в своєрідні напівдіалекти, в яких місцеві риси поєднуються з нормами літературної мови. Говори постійно впливали на літературну мову. Діалектизми і тепер використовуються письменниками в стилістичних цілях.

У сучасній російській мові спостерігається активний (інтенсивний) зростання спеціальної термінології, що викликане перш за все потребами науково-технічної революції. Якщо на початку XVIII в. термінологія запозичувалася з німецької мови, в XIX в. - з французької мови, то в середині XX в. вона запозичується головним чином з англійської мови (в його американському варіанті). Спеціальна лексика стала найважливішим джерелом поповнення словникового складу російської загальнолітературної мови, проте проникнення іноземних слів слід розумно обмежувати.

Сучасна російська мова представлений рядом стилістичних, діалектних та інших різновидів, що знаходяться в складній взаємодії. Всі ці різновиди, об'єднані спільністю походження, загальною фонетичної і граматичної системою і основним словниковим складом (що забезпечує взаєморозуміння всього населення), складають єдиний національний Російська мова, головною ланкою якого є літературна мова в його письмовій та усній формах. Зрушення в самій системі літературної мови, постійний вплив на нього інших різновидів мови приводять не тільки до збагачення його новими засобами вираження, але і до ускладнення стилістичного розмаїття, розвитку варіантності, т. Е. Можливістю позначати один і той же або близьке за значенням різними словами і формами.

Велику роль відіграє російська мова як мова міжнаціонального спілкування народів СРСР. Російський алфавіт ліг в основу писемності багатьох младопісьменних мов, а російська мова стала другою рідною мовою неросійського населення СРСР. «Відбувається в життя процес добровільного вивчення, поряд із рідною мовою, російської мови має позитивне значення, так як це сприяє взаємному обміну досвідом і залученню кожної нації і народності до культурних досягнень всіх інших народів СРСР і до світової культури».

Починаючи з середини XX ст. все більше розширюється вивчення російської мови в усьому світі. Російська мова викладається в 120 державах: в 1648 університетах капіталістичних і країн, що розвиваються і в усіх вузах соціалістичних країн Європи; число учнів перевищує 18 млн. чол. (1975). У 1967 створена Міжнародна асоціація викладачів російської мови і літератури (МАПРЯЛ); в 1974 - інститут російської мови ім. А.С. Пушкіна; випускається спеціальний журнал <Російська мова за кордоном> » [1] .

[1] Філін Ф. П., Хрестоматія з історії російського мовознавства // Російський Мова. Mосква, 1973.

ВСЕ СТАТТІ