«Він врятував від маразму ціле покоління, повівши його в гори» .... Обговорення на LiveInternet

20 червня одному з основоположників бардівської пісні Юрію Візбора виповнилося б 80 років ..

«Ти у мене одна, немов в ночі місяць ...». Найніжніший бардівський ноктюрн написала людина, якого більшість глядачів пам'ятає з важким кам'яним обличчям Мартіна Бормана з «Сімнадцяти миттєвостей весни».

Пісня «Ти у мене одна» присвячена першій дружині Аді Якушевой, теж виконавиці власних віршів і, як говорили її товариші по гітарі, «сонечка бардівської пісні».

Це сонечко світило дев'ять років з не дуже довгих 50-ти, відпущених Юрію Йосиповичу. У його ровесниці і однокурсниці Якушевой в цьому році теж міг бути 80-річний ювілей, але вона не дожила до нього два роки.

Візбор і Якушева розлучилися. У нього з'явилося ще одне сонечко, потім ще. Він був захопленим ловцем сонячних зайчиків і намагався поєднати пристрасть до вільного життя з домашнім затишком. З останньою дружиною це йому вдалося.

Але сталася дивна історія. Перший сімейний союз Візбора з Якушевой, розпавшись, перетворився в союз дружній і творчий. І тепер на концертних вечорах їх загальної пам'яті завжди виконують пісні і Ади і Юрія. Іноді їх як і раніше називають подружжям. Живи вони, напевно, не протестували б.

«ВИ МЕНЕ ДОВІДАЄТЕСЯ? Я Борман! І МЕНІ ТЕРМІНОВО ПОТРІБНО В МЮНХЕН »

Епізод з «Сімнадцяти миттєвостей». Штірліц - помічникові: «Треба терміново передати шифровку партайгеноссе Борману». Диктує: «Переговори між особистим

представником Ікс з Ігрек йдуть в Берні повним ходом ... Вірний Вам член НСДАП ». Борман (отримавши шифровку - своєму помічникові): «Генерал Вольф виявився зрадником». Помічник: «Не може бути!». Борман: «Я часто помилявся? .. І не кажіть про це Гіммлеру. У рейхсфюрера занадто вразливе серце ». Звучить, як анекдот.

Борман, безсумнівно, поступається Штирлицу по анекдотоспособності, але і він удостоївся честі бути відзначеним веселим фольклором. Здається, вже на зйомках хтось вигадав байку, яка пішла в співаючий Візбора народ. Закадровий голос Юхима Копеляна: «Гітлер схилився над картою. Він уже зрозумів, що програв війну. Борман: «Адик, не переймайся. Давай я тобі краще заспіваю, склав тут недавно: «Лижі біля печі стоять, гасне захід за горою, місяць закінчується березень, скоро нам їхати додому ...».

Коли до Візбора прийшла кіноакторський слава, яка відвідала всіх учасників «Сімнадцяти миттєвостей», знайомі стали жартома називати Юрія Борманом. Його робота у фільмі була стовідсотковим попаданням в образ найзагадковішого рейхсміністра. Настільки загадкового, що деякі автори висувають припущення, ніби це він, а не міфічний Штірліц був таємним інформатором радянської розвідки.

У радянському і зарубіжному кіно Бормана зіграли багато акторів, але його «двійником» став тільки Візбор. Дочка справжнього Бормана, за свідченням преси, сказала своєму молодшому братові, що більше всіх на батька схожий радянський актор з «Сімнадцяти миттєвостей весни».

Старша дочка Візбора Тетяна, дуже, до речі, схожа на батька, розповідала: «Одного разу діти жартома сунули мені в водійські права фото батька в есесівській формі. Зупиняє мене співробітник ДІБДР. Я розумію, що винна, починаю канючити. А він гортає мою книжечку - і посміхається все ширше. «О, - каже, - штандартенфюрер!». Тут мене зачепило - з чого раптом тата так понизили? І я не без обурення уточнюю: «Який штандартенфюрер? - партайгеноссе! ». І тут відбувається диво - зі словами «Ну, тоді їдьте обережненько» мені повертають мої права ».

Іншим разом вона ж, очевидно, зі слів Юрія Йосиповича згадувала: «У 1974 році батько приїхав в Ставропольський край знімати фільм про першого секретаря обкому партії Михайла Горбачова. І тут у справах йому терміново потрібно повернутися в Москву - а квитків немає, люди цілодобово сплять-чергують в аеропорту. І ось батько підходить до віконця адміністратора, піднімає окуляри і каже: «Ви мене впізнаєте? Я Борман! І мені терміново потрібно в Мюнхен ». - «Квитків в Мюнхен у нас немає, тільки в Москву», розгубившись, відповідає дівчина. «Ну, давайте тоді в Москву!» - поблажливо відповідає батько - і відлітає ».

«Я НАРОДИВСЯ через недогляд»

Якийсь натяк чувся в дивному співзвуччі останнього і першого складів їхніх прізвищ: Візбор - Борман. Справа дійшла до того, що на концерті в Новосибірську Юрій Йосипович попередив свій виступ п'ятикратним рефреном: «Я дозволю собі представитися, щоб не було розмов про Борманом. Я москвич, народився в Москві, в Москві вчився, в Москві закінчив школу ... дуже середню і в Москві закінчив інститут педагогічний ».

Насправді прізвище мало писатися як Візборас. По батькові теж переробили. Батька, який народився в Либаве (Лієпаї), ​​звали Іозас або Юзеф Іонасовіч. Діда Юрія, Іонаса, за активну участь в революції 1905 року розстріляли, чи не згноїли в тюрмі, а відправили в короткочасну посилання, після якої він емігрував до Америки, де і помер в похилому віці.

Якось, коли ще не так багато було прожито, Візбор написав коротку автобіографію, хронологічно доведену до вступу до вузу. З неї дещо дізнаємося про його сім'ї: «Моя 20-річна, на той час, матінка Марія Шевченко, привезена до Москви з Краснодара молодим, запальним і ревнивим командиром, колишнім моряком, кинулися в 17-му році з благовидної Литви до Росії , Юзефом Візборасом (в Росії незрозуміле для пролетаріату «ас» було відкинуто, і батько мій став просто Візбора) ».

Співробітник карного розшуку Юзеф Візбор у вільний від роботи час любив побавитися олійними фарбами і кистями. Художній дар перейде у спадок до Юрія, нерідко він теж ставав за мольберт, цінителі описували його соковиті гуаші на ватмані, що зображували в основному гори, як самобутні й талановиті. Правда, через переважання інших талантів цей був частково заритий.

Юзеф Візбор одружився на Марії Шевченко, тільки-тільки закінчила медучилище і отримала диплом фельдшера. Молоді поїхали в Душанбе (тепер Душанбе), куди відрядили Юзефа для боротьби зі злочинністю. Там його і знайшла куля, випущена слідчому прямо в спину з бандитського маузера. Ще міліметр - і хребет Юзефа зламався б, як тростинка, але вберіг випадок.

Пораненого перевели спочатку в тепличний Сочі, потім у Москву, де почалася біографія Юрія і закінчилася Юзефа. У 37-му його заарештували. Юрій Йосипович берег ті деякі спогади про батька, які зберегла його дитяча пам'ять.

«Сонце в кімнаті, портупея батька з наганом, що лежить на столі, фарбовані дошки чисто вимитого статі, з сонячним плямою на них, батько у білій майці стоїть спиною до мене і, обернувшись до матінки, що розташовувалася в дверях, щось говорить їй» ... «Я пам'ятаю, як заарештовували батька, пам'ятаю і мамин крик ...». Юрі виповнилося всього чотири рочки, коли в ці двері повели батька. Більше вони не зустрілися.

Він був небажаною дитиною і говорив: «Я народився через недогляд». Розповідав подробиці, про які міг дізнатися лише від мами. Зовсім молоденька Марія Шевченко, ще не готова стати матір'ю, двічі намагалася позбутися вагітності.

У лікарні їй відмовили через дрібницю: вона не принесла з собою таз і простирадло, як це було покладено. Вдруге принесла, але в той день лікар не брав. Марія і так була засмучена, сумнівалася, чи правильно чинить, а тут, як на те, безглузді перешкоди. Вона повернулася додому і вирішила більше не випробовувати долю: будь що буде. Доля знає, чого хоче. Того разу вона хотіла появи на світ Юрія Візбора.

«Вітчим БІЛ МЕНЕ ТО СВОЄЇ теслярських РУКОЮ, щось ламається ПРО МЕНЕ ЛИЖІ»

Часта історія епохи великих репресій: люди, потилицею що почули крижане чекістське дихання, хапали, що могли винести, і бігли світ за очі. Кожні три-чотири місяці змінювали місце проживання, замітали сліди. Деяким вдавалося заплутати погоню. Марія Шевченко схопила Юрика і помчала на край землі - в його пам'яті закарбувалися Байкал, Амур, Хабаровськ, «барак, в якому ми жили, з дверима, оббитими повстю».

Марія сподівалася заробити в далеких краях грошей, яких після арешту чоловіка катастрофічно не вистачало. Але мрія розбагатіти не здійснилася. Добре, що залишилися цілі. Повернувшись до Москви, вони оселилися неподалік від аеродрому, який раз у раз бомбила фашистська авіація, зенітки відповідали вогнем, вікна кімнати, де жили Юра з мамою, розсипалися в дрібні осколки. На додаток до всього Марія захворіла на тиф. Судячи з усього, жінка дивовижної внутрішньої сили, вона і видужала і пішла вчитися в медінститут. Влітку вони з сином їздили за місто збирати кропиву на суп і ромашку і полин від клопів.

У школі Юра Візбор навчався в третю зміну, вона починалися о сьомій годині вечора. Додому повертався темними вулицями, де мелькали постаті підозрілих осіб, які розклеювали на стінах фашистські листівки, і орудували злодійські шайки. Життєві труднощі Юра сприймав як належне, у нього ж не було іншого досвіду. Одне нестерпно мучило - жорстокість і несправедливість. Майбутній бард сьорбнув їх сповна.

Мама розраховувала знайти захист і опору в нове заміжжя, піти від клейма ЧСР (член сім'ї репресованого). За рішенням Політбюро ЦК ВКП (б) дружини репресованих поміщалися в табори на п'ять-вісім років, а їхні діти у віці до 15 років - в дитбудинку і закриті інтернати.

Обранцем мами стала людина з простої, напевно, занадто простий, сім'ї. Таке-сяке освіту здобув на робітфаку, став служити в міністерстві. Пасинка вчив уму-розуму в міру власного виховання. Через багато років знаменитий бард розповість про вітчима: «Бив мене то своєю плотницкой рукою, то ламав об мене лижі». До речі, про лижі. Мине небагато часу, і Юрій стане інструктором гірничо-лижного спорту, керуватиме зимовим походом за Полярне коло.

А тоді хлопчина шукав будь-яку можливість, щоб вирватися за двері ненависного вогнища. Там, на волі, вечорами сусід-студент виносив трофейну радіолу, і мешканці прилеглих будинків, побудованих полоненими німцями, влаштовували танцмайданчик. Там Юра бачив, як через Москву гнали колони переможених, і кричав «ура!» Першим салютам Перемоги. Там 9 Мая його ледь не вбили в тисняві, що утворилася на Красній площі. Врятував сусід, якимось чином зумів витягнути хлопчика з лещат натовпу і закинути на дах кимось залишеної без нагляду автомашини.

Країна раділа і починала нове життя, а її маленька осередок, сім'я Юри, переживала важку, погану драму. «У будинку мені життя не було, і я фактично

тільки ночував у своїй квартирі. Вітчим, який придбав телевізор «КВН», вечорами сідав так, що повністю закривав своїм потилицею крихітний екран.

Втім, матінка, вже на той час лікар, знайшла протиотруту, як-то сказавши йому, що телевізійні промені з близької відстані згубно діють на чоловічі гідності. Вітчим став відсуватися від екрану, але ця обставина ніяк щастя в родині не додало ».

Домашнє мучительство відбило у пасинка полювання до шкільного навчання. Він з головою поринув у вуличну вольницю і насилу дошкандибав до закінчення дев'ятого класу, в 10-й його перевели умовно.

Хто ми були? Шпана НЕ шпана,
Безбатченки з вулиць горбатих,
Де, як риби, спливали з дна
Сріблясті аеростати.

Із закінченням війни аеростати загородження зникли. Іноді на їх троси підвішували величезні червоні полотнища, і вони поважно пливли над натовпами жовтневих і травневих демонстрантів. Потім аеростати зовсім зникли разом з безногими інвалідами на гуркотливих візках на підшипниках.

Юра розмріявся про літаки, втіленні мужності і волі. Тому й не кинув школу, що хотів вчинити в авіаційне училище, а для цього потрібен був атестат зрілості. Він знайшов дорогу в аероклуб, йому дали політати на навчальних літаках, і він навіть став ночувати в якомусь з аеродромних приміщень.

Через знахабнілого чоловіка-хама і догляду сина мама, звичайно, страждала. Нарешті, зробила остаточний вибір на користь сина, прогнала домашнього тирана і поїхала до Юри на аеродром. Додому вони повернулися разом.

«ВСІ МИ БУЛИ НЕМНОЖКО Візбора, КОЖЕН ІЗ НАС БУВ ПО-СВОЄМУ Візбора»

Я б нове життя поцупив, як злодій.
Я б льотчиком став,
це знаю я точно,
І команду таку: «Гвинти на упор!»
Віддавав би, як бог,
Домодєдовському вночі.

Але настала перерва в родині зламала плани Юри на небесне майбутнє, його доріжка на аеродром заросла травою.

Зате московський педінститут обзавівся цінних студентом. Сталося це випадково. Візбор забрів туди за компанію з товаришем і зачарувати класичними колонами біля входу і в фойє і лунали із залу звуками музики.

Свою школу він називав середньої, маючи на увазі її середній рівень. Але що могло бути середнє педінституту? У ногу з часом крокували математики і фізики, що зафіксував Борис Слуцький: «Щось фізики в пошані. Щось лірики в загоні ».

Але, дивна річ, поки за одне місце в Физтех, сяючий славою викладачів-академіків, боролися десятки шкільних медалістів, московський педінститут набрав абітурієнтів, які самі прославили свій вуз, буквально з перших курсів склавши колір бардівської пісні. В один час з Візбора в МГПИ вчилися знамениті в майбутньому режисер Петро Фоменко, поет Юрій Ряшенцев, письменник Юрій Коваль, бард Юлій Кім. Московський пед стали називати співаючим інститутом.

Ще школярем, блукаючи по дворах, Юрій почув гітару. Полюбив її незичний, при вмілому підході - глибокий, при меланхолії виконавця - це надтріснутий голос. Полюбив всупереч розхожій тоді снобістське зневазі до інструменту, який уявляли прикрашеним крислатим бантом і дорікали в циганщина, ставили в газетах в один ряд з «міщанськими» слониками і в'язаними серветочками.

Країна закликала молоде покоління до героїчній праці на будівництвах комунізму і рекомендувала брати в будзагони гармоністів. Візбор згадував: «Один великий написав:« Гітара - інструмент перукарів », образивши відразу і чудовий інструмент, і ні в чому не винних трудівників гребінця».

Гітара як не можна до речі прийшлася оттепельной молоді, яка впивалася раптом відкрилися вільного спілкування, і гітарні звуки налаштовували її, подібно камертону. Веселі зграї зліталися на вузівські диспути, віршовані і музичні вечори. Кожен поважаючий себе вуз намагався обзавестися студентським театром, пісенним ансамблем. Ада Якушева керувала таким ансамблем в МГПИ, з інших вузів туди ходили «на Якушеву і Візбора».
Юлій Кім відразу закохався в нетеатральності спів Візбора і в те, як, трохи переклонити через гітару до мікрофона, він посміхався, немов запрошуючи: «Ми всі тут свої люди, давайте, хлопці, заспіваємо що-небудь». Кім вступив до інституту, маючи в поетичному доробку два десятки віршів, збирався стати поетом, але через чарівності Візбора взявся за гітару. А Візбор в присвяченому Кіму вірші раздраконілі його за віршики про любов і весну, писати треба не про те:

Старо, дорогий. І тема стара.
Ніякі ми не співаки.
Хочу, щоб поет видавав на-гора
Гігантської роботи слова-зразки.
Щоб приходили до його словами,
Як за порадою в обком ...

Але його власне стіхопеніе так ніколи і не вклалася в ним же намічені рамки. Візбора любили саме за те, що він не вписувався в обкомівський інтер'єр. Молоді барди жартували: наші пісні потраплять коли-небудь не в «Вибране», що було прерогативою перевірених на ідейну міцність радянських поетів, а в «Візборное». Він не був дисидентом, але і не вважався благонадійним. Внутрішньо вільна людина небезпечний будь-якої влади.

Юлій Кім згадував: «У біографії нашого покоління мінімум три роки - його, візборовской ... Коли співали головним чином його. Коли, перефразовуючи відомі рядки, все ми були трошки Візбора, кожен з нас був по-своєму Візбор ... Наша молодість, наша перша пісня - Візбор ».

«Я НА ДИВАНІ ПОРУЧ СТИНУ ВЖЕ, НАПЕВНО, ЦІЛИЙ ЧАС»

Юра і Ада зустрілися в інституті. У них виявилося багато спільного. Перш за все сирітство, безбатченки. Тільки Ада була членом родини не жалюгідного ворога народу, як Юрій, а глибоко шанованого героя Великої Вітчизняної війни. Адам Андрійович Якушев народився під Мінськом, комісаром партизанського загону «За Батьківщину!» Воював в білоруських лісах і там же загинув від рук фашистів. Його дочки Аріадні, що стала Адою, було тоді вісім років.

Хоча батькові Юрія воювати не довелося, син, ставши журналістом (цю професію він виділяв як головну з безлічі тих, в яких зумів реалізуватися), писав, що вважає себе людиною плоть від плоті солдат Вітчизняної. Одного разу він побачив в лісі на березі залишену кимось чверть століття назад гвинтівку, крізь її приклад проросли нові гілки. «Те, що було знаряддям війни, стало частиною світу, природи. І я тоді подумав, що це і є - я, ми, моє покоління, яке виросло на старих, важко затягуються ранах війни ».

Хороша дівчинка Ада, правда, по дворі не поневірялася, акорди у перших зустрічних не брала, а старанно ходила в музичну школу, готувалася стати віолончелісткою. Втім, передумала і подалася в педінститут. На другому курсі почала складати вірші і співати під гітару. Її перша пісня починалася словами про альма-матер:

В Інституті,
під склепіннями сходів,
Одержимі спрагою творити,
Написати захотіли ми пісню ...

Після задухи сталінської епохи молоді раптом розправили плечі, зітхнули на повні груди, стали багато жартувати, подорожувати. Це було перше покоління, з якого почалася, як сказали б тепер, двіжуха, епідемія освоєння небачених земель. З огляду на повній неприступності Кіпру або Пхукета всі кинулися в гори, в тайгу, найромантичніша спеціальність в ті роки - геолог, наймодніший музичний інструмент - гітара.

Юра - з вигляду відважний вікінг з пшеничним чубом і зеленими очима - завжди був оточений захопленими дівчатами. Його романтизм заражав оточуючих. Як сказав хтось із його друзів, будь підмосковний похід виростав у нього в кругосвітню подорож. Ада знала, що в нього закохано пів-інституту, але чинити опір його чарам не могла і поповнила собою цю половину.

Вона не була красунею, просто надзвичайно мила, чарівна дівчина з відкритим поглядом і сонячною усмішкою. Він став придивлятися до неї і втягнув у туристичний клуб, хоча спочатку вона не мала пристрасті до подорожей. «Жартували, що кожен другий складає вірші, а кожен третій пише музику. Здавалося, головний предмет там - це твір пісень. І оскільки навколо все писали, то я вирішила спробувати теж. А Візбор подарував мені три гітарні акорди ».
Коли і вона заспівала, виявилося, що у неї чистий, сріблясто дзвінкий, як джерельна вода, голос:

Вечір бродить по лісових доріжках.
Ти ж начебто любиш вечора.
Почекай тоді ще трошки,
Посидимо з товаришами біля багаття.

До того ж вона мала невимушеними дитячими інтонаціями, і її пісеньки були подкупающе нехитрі, але не позбавлені легкої іронії.

Пройшов мене улюблений повз,
Прийти до фонтану звелівши,
Прийшла, дивлюся, стоїть улюблений,
На жаль, в кільці чарівних дів.
На ногу ногу закинувши,
Коштує він в трісці пишних фраз,
Я на дивані поруч стину
Уже, напевно, цілу годину.

«ТИ У МЕНЕ ОДНА, МОВ В НОЧІ ЛУНА»

Юрій з Адою дружив, як тоді було прийнято обходитися з дівчатами. Про шлюб мови не заводив. Тим більше що на нього чекали далекі дороги і тепер вже не туристичні. Спочатку за розподілом він поїхав вчителювати в Архангельську область, незабаром його забрали в армію на Кольський півострів. Ада засумувала:

Ти поїхав, мій солдат,
Стало більше днів на рік,
Стали повільніше року,
Але я чекаю.

«Я чекаю» завмирало високо-високо, напевно, їй здавалося, що з тієї недосяжною висоти її слова точніше потраплять в його дичавіє на самоті серце. Візбор - Якушевой: «Дорога моя поетеса! Ми помаленьку відвикаємо від галантності настільних ламп. Лом, лопата і вітер - наші близькі друзі. Тому не осуди за убогість думки і бідноту епітетів ».

Вони стали листуватися щодня. Ада підбивала: «У нашому інституті у мене з'явилося багато нових шанувальників, з якими я борюся весело і

квапливо. Облога фортеці триває, але вона, тобто я, тобто дужий, та не обіцяє осаджувати швидку перемогу ».

Візбор: «Адка, я нічого не можу робити, ні на чому зосередитися, ні писати, ні читати. Навіть коли приймаю точками-тире (в армії він отримав спеціальність радиста першого класу. - Авт.). Читаю про царя Петра, думаю про тебе, пишу про Карелію, думаю про тебе. Та хто ти така є, любов? ».

Якушева: «Милий, якщо раптом приїдеш і застанеш мене в Москві, обіцяй подарувати мені хоча б день. Я прочитаю тобі всі свої вірші і заспіваю все пісні ».
Візбор:

Дозволь піти за тобою
За зіркою голубою,
І на ринок за хлібами,
І з кошиком за грибами,
І нести вдвох в кошику
Наших життів половинки.

Вони одружилися, як тільки він повернувся з армії. Геологи, льотчики, альпіністи збиралися в їхньому будинку на дружні вечірки. У порівнянні з колишніми часами кут зору молодих небачено розширився, і не дивно, що Візбора знайшли і запросили на роботу журнали «Юність» і незвичайний «Кругозір» з вініловими платівками всередині.

Одного разу в будинок до молодят зайшли Окуджава, Вознесенський і Євтушенко. Ада згадувала, що боялася навіть сісти за один стіл з такими знаменитостями. Гості залишали свої автографи на величезній карті, яку господарі повісили на стіні.

На ній же Візбор викреслював маршрути своїх поїздок. Хтось чудово сказав: «Своїми піснями і способом життя він врятував від маразму ціле покоління, повівши його в гори». Мався на увазі, що наступив услід за відлигою маразм брежнєвського правління. І справді, Візбор, як Мойсей, водив по горах своє покоління майже 40 років - аж до перебудови.

З кінця 50-х у Ади і Юрія настав щасливий час сімейного життя. Вона здавалася суцільним святом любові і турботи. І хто з читачів і слухачів не муркотів тоді, наслідуючи щасливому Візбора:

Ти в мене одна,
Немов в ночі місяць,
Немов в степу сосна,
Немов на рік весна ...
Ось і зійшла зірка,
Щоб світити завжди,
Щоб горіти в заметіль,
Щоб стелити ліжко,
Щоб качати всю ніч
У колисці дочка ...

«ВІД РІЗНИХ КВАРТИР КЛЮЧІ В КИШЕНІ моїй ланці»

Візбор усвідомив, який поворот «робиться з річкою» і глибину свого почуття. Співав як заклинання:

Можеш віддати борги,
Можеш любити інших,
Можеш зовсім піти,
Тільки світи, світи ...

«Чому люди не літають так, як птахи?» - питала одна класична героїня. Краще запитати: чому люди не люблять так, як лебеді, - раз і до смерті?
Іноді Візбор і Якушева намагалися разом складати пісні. І тут не те що через рядки - через слова міг розгорітися конфлікт. Візбор пропонував «красиві світанки», Якушева - краще: «тремтячі». Посварилися так, що, схопивши доньку на руки, вона втекла з дому в сніг, в пургу. Помирилися на «холодних світанки».
Він нічого не міг вдіяти з собою, коли раптом починало здаватися, ніби колишнє сонечко чомусь померкло. На тривожні акорди він наклав текст:

З улюбленою ми прожили сотню років.
Так що я говорю? Прожили двісті.
І здалося мені, що в новому місці
Горить яскравішою надвечір'я світло.
Вона відповіла по-своєму:
Мені все одно, скільки років позаду,
Мені все одно, скільки бід попереду.
Я не хочу щоб ти йшов.
Не йди...
Хіба ви не приходь.

Він весь час щось шукав - «тільки світи, світи» і не знаходив. Ада часто чекала його: взимку він ходив на лижах,

влітку - в альпіністських черевиках. Вона сиділа вдома з дитиною і плакала. У нього був свій, окремий світ. В одному з останніх інтерв'ю Ада Адамівна зізналася, що тоді страшенно втомилася від його зрад, та й від вічного відсутності грошей. Замість коляски для Тетянки він купив собі гірськолижні черевики. Вона відчувала, що він вислизає, йде. Одного разу залишила записку: «Напевно, у тебе з'явилася улюблена жінка. Я не можу змусити тебе від неї відмовитися ». Він написав відповідь: «Даремно ти зі мною попрощалася, я нікуди не збираюся йти».

Але про що Ада могла думати, з разу в раз слухаючи, як Візбор повторює блоковское: «Тільки закоханий має право на звання людини»? Вона підозрювала, що Візбор «намагався виліпити цілісний образ ідеальної для нього жінки. І скульптурної цій роботі не видно було кінця ».

Прощалися довго і болісно. Коли вони розлучилися назовсім, друзі не змогли пережити цього спокійно. Візбор ніби зрадив їх теж, і вони оголосили йому бойкот. Може бути, виною розставання стала і негода. Відлига прогнали заморозки. Візбор і Якушева обидва були людьми-сонцями, а тут - сльота.

На переломі ще пішов дощ. Марлен Хуцієв покликав Візбора заспівати у фільмі «Липневий дощ» пісні Окуджави і свої. А сцену вилазки в ліс по гриби хто витягне, якщо не Візбор? Режисерові потрібен був такий, як він, спеціально навчених актор, природно вільний і контактна людина.

На головну роль Хуцієв затвердив одну з найкрасивіших жінок свого часу Євгену Уралову, актрису Театру Єрмолової, куди їй допоміг влаштуватися чоловік Всеволод Шиловський. Хуцієв завів Женю в переглядові і показав на екрані майбутнього партнера. Візбор грав на гітарі і співав. «Марлен Мартинович, хто це?» - запитала вона заворожено. «Юра Візбор, журналіст і бард». Вона закохалася в ту ж мить.

Марлену Хуцієв, до речі, може, єдиного не сподобалося, що Візбор знявся в ролі Бормана. Та й сам Візбор незмінно відмовлявся від послідували за роллю партайгеноссе режисерських пропозицій зіграти то диктатора, то лиходія. Не хотів, напевно, закріплювати за собою похмуре амплуа. Хуцієв цінував в Визборе то, що становило неподільну основу його особистості, - непідробну мужність і справжність. Не так давно в одній з передач, присвячених Візбора, Марлен Мартинович поскаржився: «У наш час стільки фальшивих людей розвелося, що мені його дуже не вистачає».

Роман Юрія та Євгенії зав'язався під час зйомок. Вони часто гуляли по лісі, мокрому від роси і дощу. Вранці він поливав чарівною Жене голову з чайника, для зйомок їй потрібні були гарні чисті волосся. І це їй, а не Аді Якушевой, як іноді помилково вважають, Візбор присвятив найсвітлішу з усіх бардівських пісень:

Мила моя, сонечко лісове,
Де, в яких краях
зустрінешся зі мною?

Вона була молодша рівно на шість років, народилася 19 червня, він - 20-го, вони об'єдналися і відсвяткували разом.

А лічильник таксі стукає,
І ніч забирає мене.
Від різних квартир ключі
В кишені моєму дзвенять.
- Направо? - Не можна ніяк.
- Ліворуч? - Одна туга.
Давай-ка вперед поки,
Додай-ка, браток, газку.

І все-таки одну в'язку ключів він віддав Аді, другу, від нової двокімнатної квартири, - Жене. У них народилася Ганнуся.

«І МЕНЕ ПРИЙМАЛИ, ЯКІ НЕ РОЗУМІЛИ, І ВВАЖАЛИ, ЩО ЩАСТЯ Є ЯКІСТЮ БРЕХНІ»

«Не хочу притулятися до іншого плеча», - співала Якушева. Але після розставання з Визбором вийшла заміж за колегу з радіостанції «Юність» Максима

Кусургащева. Він жив на сусідній вулиці і був з однієї з ними студентської компанії, співавтором деяких ранніх пісень Візбора, вони грали в одній футбольній студентській команді. Максим був такий близький до Аді і Юрі, що свідчив на їх весіллі і навіть забрав Аду з донькою з пологового будинку, оскільки Візбор, як завжди, перебував у відрядженні.

Дізнавшись, що Максим зробив Аді пропозицію і вона відповіла згодою, Юрій прийшов до них, виставив дві пляшки коньяку і привітав. Разом вони відзначали свята і дні народження. І тоді, коли у Ади з Максимом народилися син і дочка. Візбор так і не зміг відірватися від першої дружини. Напевно, і не хотів. Ада Адамівна розповідала, що одного разу Юрій прийшов і сказав, що проїжджав повз і побачив світло у вікні. А вона знала, що з вулиці їх вікна не видно, зрозуміла: він просто по ним сумує.

Колишні чоловік і дружина продовжували спілкуватися і як поети. Раніше у них було заведено, що вона давала йому свою зошит із віршами, і він виставляв їй п'ятірки, четвірки, а то і трійки з двійками. І після розлучення Ада продовжувала показувати йому свої нові пісні.

У свою чергу вона намагалася прополоти його пісні від бур'янів географічних назв, які він як мандрівник і романтик обожнював вставляти в свої пісні. Вона жартувала: Хамардабан - хто це може вимовити, навіщо мучити слухачів? На щастя, вона виполола не всі. Залишилося, і правда, хоч незрозуміле, але красиве: «Нас проводжає з тобою гордий красень Ерцог» або «снігові прапори розлук вивісив старий Домбай».

Але і нова сім'я Візбора, незважаючи на народження дівчинки, теж вийшла не надто складний. На півроку він зійшовся ще з однією жінкою, художницею, ім'я якої ніде не згадують, але та розібралася, що важливіше за все він вважає свої пісні і походи, і виставила його валізу за двері.

Його серце заспокоїлося, коли він випадково потрапив з компанією в будинок Ніни. Пізніше з хорошою самоіронією вона зізнавалася, що на повідомлення сусідки-подруги про прибуття в їх будинок знаменитого барда Візбора запитала: «А що таке бард?».

Зате подруги наліпили 500 смачних сибірських пельменів з розрахунку 50 штук на їдця. У двері подзвонили, Ніна відкрила і обімліла: «Увійшов чоловік-сонце». Вечірка пройшла на ура. Коли гості розійшлися, Візбор вийшов на кухню, подивився у вікно і сказав: «Який вид з вікна! Мабуть, я залишуся тут на все життя ».
Років через п'ять він зробив їй пропозицію. Але поставив три умови: щоб лижі ніколи не стояли в туалеті, щоб книги ніколи не лежали в коридорі, щоб альпіністський карабін НЕ іржавів на балконі. В однокімнатній квартирі виконати ці жорсткі умови було важко, але вона старалася.

Ніна з головою поринула в роль дружини талановитої людини. «Знаєте, я прийшла з абсолютно іншого світу і перш навіть не уявляла, що існує світ такої духовної насиченості. Навколо Юри була, можна сказати, високовольтна духовне життя. В його оточенні постійно народжувалися ідеї, сюжети ... І все на нашій кухні. Він якось непомітно і швидко мене перекував, і я повністю розчинилася в ньому. Мені абсолютно все подобалося - з ким він дружить, куди ходить, чим займається ... Я вважаю, що вибрала не найгіршу роль - жити інтересами чоловіка ». У них народилися дві дівчинки.

І все було добре. Тільки Візбор став писати пісні, які не схожі на ті, що писав ще років 20 назад. Уже не співав «Спокійно, товаришу, спокійно, у нас ще все попереду» - пісню, яка, до речі, вплелася в смислове тканину «Липневої дощу». Багато що вже було позаду, багато зрозуміле інакше.

Де ж, дитинко моя,
я тебе прогавив
і не зрозумів?
Де, подружка моя,
розійшовся
з тобою на шляху?
Де, гітарою бриньчачи,
прокрокував повз
тихих симфоній,
вважаючи,
що ці концерти
ще попереду?
І безтурботно
я лив на баранину
соус «ткемалі»,
І картинки
дивився вранці
на шпалерах чужих,
І мене брали,
які
не розуміли,
І вважали,
що щастя є
якістю брехні.

«ПІТИ НА ДНО, не опускаючи ПРАПОРА»

Минуло чверть століття з тих пір, як Ада і Юра одружилися. Склалася інакше, і вони могли б відсвяткувати срібний ювілей. Але в той день він прийшов з Ніною на

25-й день народження дочки Тані і підняв тост: «Був би молодим, все одно б на Адке одружився». Як би в жарт.

Дуже скоро, в квітні 84-го, за словами Ніни Візбор, «він поїхав з Рюміним і іншими космонавтами кататися в гори. І повернувся звідти з якимось жовтим засмагою. І весь час говорив, що погано себе почуває. Він не звик ходити до лікарів. Максимум міг подзвонити другу, лікаря-травматолога, і розповісти, що у нього болить. Так ми дотягли приблизно до 15 червня. А 20-го йому виповнювалося 50, і всі готувалися до ювілею ... 20 червня треба було забрати з лікарні висновок лікарів. І раптом заввідділом томографії каже: «Вашому чоловікові жити три місяці. І не мучте його. Рак 4-го ступеня ».

Остання дружина зберегла щоденники Візбора. У них є такий запис: «Ось і ще один день прожитий. Болен безповоротно ». І остання: «Я зрозумів, що йду».
Коли про страшний діагноз дізналася Ада Адамівна, відразу зателефонувала чоловікові і в стилі тих років, соромилися гучних слів, сказала: «Давай триматися. Народили дочку, а самі розляглися. Це не чесно". А в щоденнику записала: «Господи, візьми від мене і передай Юрі мої сили».

У Юрія Йосиповича, як згадувала донька Тетяна, була фраза: «Піти на дно, не опускаючи прапор». «Він так і помер: під час розмови з медсестрою, відпускаючи їй компліменти».

За три роки до тієї поїздки з космонавтами в гори, яка так погано для нього закінчилася, Юрій Візбор написав пісню «Дотик до землі»:

У всіх, хто вгору
відправився колись,
У всіх горіли в плазмі кораблів
Є важливий і останній з етапів -
Етап дотику до землі.

Далі в цій пісні, як вважає Ніна Візбор, він передбачив і місяць своєї смерті, і навіть погоду: в день його смерті стіною лив «цинковий» дощ »:

Коли-небудь,
настільки легковажний спочатку,
Вогонь згасне в попелястої золі.
Дай Бог тоді
нам зустріти без печалі
Етап дотику до землі,
Де з посохом синіючих дощів
Пройде вересень цинкової воді,
Де клени наметут свої листки
На мокру лавку біля річки.
Все так і було.

Через багато років Ада Адамівна розповідала, що нерідко, кажучи їй щось про Визборе, знайомі забувалися і твердили: «Твій чоловік, твій чоловік». «Якась ниточка збереглася ... Напевно, це юнацькі пісні з'єднали нас в одне ціле, так, ніби ми й не розлучалися».

Любов ХАЗАН
«Бульвар Гордона» http://www.bulvar.com.ua/arch/2014/24/53a25815c89b8/